Глава 38. І знову заручини

Минуло кілька днів. Рідні бігали коло Адріани, весь час турбуючись про її самопочуття і психічний стан. Мови про нову поїздку до Геополіса навіть не було. Весілля вирішили відкласти.

Адріана все думала, чи не є те, що сталося з нею, знаком від долі? Можливо, саме тепер настав момент стати більш рішучою і почати діяти? У той же час ніби чогось бракувало. Якась невпевненість гризла її зсередини. Вона вагалася. Іолай так само не відчував упевненості в тому, що їм варто розповісти усім про те, що дізналися від хранителів. Тому вони не поспішали.

За тиждень Аристарх Петрович запросив усіх на свої заручини з лікаркою Марією Іванівною. Для багатьох було несподіванкою те, що такий любитель влаштовувати для всіх свята нарешті влаштовує свято для себе.

– Не журися, Адріасю, – говорив Іолай нареченій, яка, стоячи перед дзеркалом у вітальні у святковій сукні, із сумом дивилась на своє відображення. – Буде і наше з тобою свято.

Він підійшов до неї і обійняв її ззаду. Вони разом стояли перед дзеркалом – обоє гарні, святково вбрані, і обоє дещо засмучені. Вони б уже були в Геополісі, уже би взяли благословення батьків і готувалися б до весілля. Але тепер, після отриманої душевної травми Адріана не могла знову їхати в країну феніксян. Якийсь підсвідомий страх сплутував її, змушуючи тремтіти при згадуванні про дорогу. А поїхати сам Іолай не міг. Він боявся залишити Адріану одну. Про весілля без благословення рідних також не могло бути мови. Тому вони чекали – чекали поки загояться сердечні рани, мине страх. Адріана пропрацьовувала свої страхи з психологом – аби пришвидшити процес. Її стан покращувався, але до одужання було ще далеко.

– Мирославе, а коли вже ви з Тонею думаєте одружуватись? – поцікавився Олексій Іванович у молодого чоловіка, що зайшов до Самійленків, аби забрати Тоню на святкування заручин.

– Ой, що вам сказати! Думаєте, я не пробував? Це ви в своєї онуки спитайте, чому вона не квапиться ставати заміжньою жінкою, – відповів Мирось, підморгнувши Тоні. Вона благально подивилась на нього.

– Так, і що це за вибрики, Антоніно? – грізно поглянув на неї дід.

– Розумієш, дідусю… – почала Тоня. – А нехай спершу Адріана вийде заміж, а потім ми з Миросиком. Щоб не обскакувати старшу сестру.

– Не думав, що ти в нас забобонна, – почухав потилицю Олексій Іванович.

– Та не забобонна вона, – відповів, махнувши рукою, Мирось. – Не хоче вам казати. Просто боїться, що я буду їй зраджувати. Хоче почекати, перевірити.

– О, то он воно що, – протягнув дідусь. – Ну, то, може, вона має на те підстави?

Мирось похитав головою:

– Та побачила, як мене Соня Гордійчук пару раз поцілувала. І не може ніяк викинути з голови.

– Пару раз поцілувала? – перепитав Олексій Іванович.

– Та це випадково трапилось. Перший раз – ми ще з Тонею не зустрічались. А другий раз – коли я запросив Соню на танець ради спільної справи, щоб підібратися до її батька Святослава. А вона зненацька на мене накинулась. Я вже сотні разів Тоні пояснював, а вона – нема-нема та й почне свою пісню.

Тоня зітхнула.

– Ой, дурниці це все, онучки, – закотив очі Олексій Іванович. – Женіться і не беріть дурного в голову. Ви прекрасна пара. Якщо що – то моє благословення ви вже маєте.

Мирось і Тоня перезирнулись і заусміхалися.

– Вже час. А то запізнимось, – сказала Тоня, завершивши чепуритися.

Святкування було масштабним і грандіозним. Ніколи за останні роки життя на Землі переселенці не мали таких великих спільних свят. Цим нове життя на новій планеті й було прекрасне: всі були як єдина велика сім’я, де радощі і прикрощі кожного розділяли всі.

Марія Іванівна приймала букети і складала їх скраю майданчика, де відбувалося святкування. Там стояли численні вази, банки, відра – щільно заповнені квітами.

– Боже мій! – схвильовано говорила вона. – Мені ніколи в житті стільки квітів не дарували. Як же це приємно.

– Звикай, моя ясочко, – говорив Аристарх Петрович, кладучи руку їй на плече. – Я тебе ще й на руках носитиму.

– А ось це ми ще з’ясуємо – чи можна тобі це робити за станом здоров’я, – помахала вказівним пальцем Марія Іванівна. – Я хоч і люблю, щоб мене носили на руках, але тебе люблю більше. І дбатиму про тебе.

– Ой, яка ти в мене! – Аристарх Петрович чмокнув її у щічку.

Свято було із пишним застіллям, піснями, танцями. Організатори провели також майстер-клас з народних танців – для дорослих і маленьких переселенців.

Гулянка була ще в розпалі, коли Іолай почув дивний звук зі своєї поясної сумки. Він спершу не здогадався, що це. А відкривши сумочку і побачивши світлові спалахи, зрозумів, що пристрій, який дали йому хранителі, визначив наближення викрадача.