Глава 37. Полегкість

Адріана отямилась на ліжку в одній із кімнат готелю. Поряд сидів Іолай і стурбовано дивився на дівчину. Неподалік стояли декілька феніксян, серед яких були Перікл та Амфімар. Один із чоловіків простягнув дівчині склянку.

– Випий, це ліки, – сказав Іолай.

Адріана слухняно випила.

– Іолаю… – ледь чутно вимовила вона. – Ти знайшов мене…

– Мила моя, – крізь сльози вимовив Іолай. – Це завдяки хранителям ми знайшли тебе. Ми всі дуже довго шукали тебе, моя люба.

Іолай цілував руки Адріані.

– Так хочеться їсти… – тихо сказала вона.

– Я зараз! Зачекай трішки, – Іолай схопився з ліжка і вибіг з кімнати.

Чоловік, який давав Адріані ліки, узяв її за зап’ястя і прослухав її пульс. Він вдоволено усміхнувся:

– Все гаразд. Поїси – і буде ще краще.

– Дякую вам, – Адріана усміхнулася у відповідь.

Феніксяни вийшли з кімнати, залишивши дівчину саму.

Іолай повернувся з орихалковим підносом, на якому було кілька страв і напоїв.

– Я не знав, що саме ти захочеш, тому взяв різне, – повідомив він, ставлячи підніс поряд з ліжком.

– Ой, Іолайчику, я така голодна, що мені все смачно, – відповіла Адріана. – А тим більше з твоїх рук.

Адріана сіла на ліжку і почала жадібно їсти. Іолай дивився на неї із замилуванням. Ніколи в житті вона не їла з таким смаком.

Поївши, Адріана стала розповідати нареченому, що з нею сталося. Він зітхав так, ніби сам переживав усе.

– Ці велетенські черви називаються кавкалосами, – прокоментував розповідь Адріани Іолай. – Вони вкриті дуже твердою речовиною – панциром. І риють тунелі у скелях. Вони навіть можуть їсти каміння. Але на людей не нападають. Тобі дуже пощастило, що кавкалос пробурив стіну в тій печері. Напевно, викрадачі не сподівалися, що так станеться.

– Так, мені пощастило, – відповіла Адріана.

– Але які в тебе припущення, хто б це міг зробити? – спитав Іолай.

– Я не знаю… Але чула, що той, хто приносив мені їжу, говорив вашою мовою. Я навіть думала, що це хранителі таке вчинили…

– Але хранителі самі здивовані, – сказав Іолай. – То хто б із феніксян міг так вчинити? Адже на даний момент нікого поруч не було. Всі мої співвітчизники тепер у Геополісі.

– Я думала, що це могли бути якісь розбійники…

– Розбійники? Але у нас нема розбійників. Принаймні, я не чув жодної історії, щоб на когось нападали. Колись у давнину були такі випадки. Але тепер ніхто цього не робить. У всіх удосталь всього. Нема сенсу когось грабувати чи викрадати. Мені тим більше дивно, бо ти кажеш, що викрадачі говорили по-нашому…

Коли Адріана відчула себе краще, вони з Іолаєм вийшли на галявину з колонадою. Там зібралися хранителі, які брали участь у пошуках. Серед них був і Антиной.

– Дякую вам за порятунок, – Адріана вклонилася хранителям.

– І я дякую, – Іолай теж вклонився. – Ви нас врятували.

Він узяв Адріану за руку і міцно стиснув її.

Антиной поглянув на них і всміхнувся:

– Ми завжди за справедливість і добро. І раді допомогти подолати прояви зла.

– Пробачте, що не виправдали ваших сподівань, – сказала Адріана і опустила очі.

– Не треба так перейматися. Я бачу, що ви ніяковієте, бо не стали нічого робити для викриття неправди. Але не слід. Не соромтеся цього. Для цього потрібно дозріти, вирости. Людина не може почати активно і цілеспрямовано діяти тільки тому, що хтось відкрив їй якусь інформацію. Та ще й таку, що суперечить її уявленням про світ. Ми були майже впевнені, що саме так і буде. Але це була лише іскра, з якої розгорається все. Потрібен час і сприятливі умови.

Іолай та Адріана перезирнулися.

– Іолаю, ти хочеш дізнатися, хто викрав твою наречену? – спитав Антиной.

– Звісно, хочу. А це можливо? Адріана ж не бачила облич викрадачів.

– Так, Адріана не бачила, – погодився хранитель. – Але викрадач залишив квантовий слід, за яким ми його знайдемо.

Антиной простягнув Іолаю маленьку коробочку:

– Візьми, цей пристрій запам’ятав квантовий слід викрадача. Якщо він з’явиться поряд, пристрій подасть сигнал – у вигляді звуку і світлового спалаху. Сигнал буде посилюватись, коли ти будеш наближатися до тієї людини, і слабшатиме, коли ти віддалятимешся.

Іолай простягнув руку і взяв пристрій. Він обережно затиснув його в долоні:

– Дякую вам. Сподіваюся, ми все ж таки дізнаємось, хто це зробив. Хто хотів нам нашкодити.

Антиной усміхнувся, примруживши очі.

– Вам уже час. Рідні Адріани дуже непокояться. Треба їх порадувати, – сказав він. – Амфімар домчить вас до Вінниці.

– Дякуємо вам, – Іолай вклонився хранителям. Адріана зробила те саме.

Вони сіли в летючу машину Амфімара. Приблизно за годину вони були у Вінниці. Амфімар висадив їх біля ріки, як минулого разу, – щоб ніхто не бачив його летючої машини.

Іолай з Адріаною йшли, узявшись за руки. Вони були окрилені і щасливі, що знову разом. Після тривалих темних днів їм нарешті засяяло сонце.

Рідні Адріани не тямились від щастя. Наталія Владиславівна і Тетяна накрили святковий стіл. Покликали і Самійленків. Після тривалих і безплідних пошуків повернення Адріани здавалося чимось неймовірним. Від розпитувань, як саме знайшлася Адріана, Іолай ухилявся. Але про печеру, гігантського хробака і свою втечу Адріана все ж розповіла. Чим усіх дуже здивувала.

Відзначили повернення Адріани і на загальноміському рівні. Гніденко влаштував масштабне свято. Дівчині було вкрай незручно, що її скромна персона стала такою знаменитою. Водночас їй було приємно, що серед переселенців панує така злагода і взаємопідтримка.