Глава 36. Звивистими гірськими шляхами

Адріана йшла, то забираючись на гору, то спускаючись вниз. Вона не бачила жодних слідів цивілізації. Дорога виснажувала. Дівчина почала відчували голод. Ноги боліли. Вона зустрічала плодові дерева, але зовсім не знала, чи можна їсти ті плоди.

Настав вечір. І потрібно було десь заночувати. Адріана зупинилась на якійсь невеликій затишній галявині, на якій нікого не було. Втома була настільки сильною, що дівчина не мала сил обмірковувати, наскільки безпечно спати тут, просто неба. Тіло обм’якло і знерухомилось. Адріана мирно заснула. Вона проспала всю довгу феніксову ніч, що тривала дванадцять годин. Жодного разу вона не прокинулась.

А зранку відчула, що лежить, обкладена чимось м’яким. Адріана розплющила очі і побачила поряд із собою маленьких пухнастих тваринок білого кольору. Вони спали навколо неї, згори на ній. Дівчина обережно підвелася, розбудивши пухнастиків. Вони здивовано дивились на неї, не знаючи, як реагувати. Тваринки сиділи на задніх лапках, а передні лапки тримали на рівні своїх грудей. Адріана простягла руку і погладила одного з них. Пухнастик почав видавати звуки, подібні до котячого мурчання. Інші тваринки теж підлізли до дівчини, щоб вона гладила і їх. Вони радісно мурчали і попискували, підстрибували на задніх лапках.

Дівчина помітила, що на галявині росло плодове дерево ­– таке, як у саду біля пункту відпочинку. Вона підійшла і зірвала один із плодів. Смак вона впізнала. Це заспокоїло її хвилювання з приводу того, що плоди могли бути отруйними. Адріана досита наїлася. Вона хотіла запастися цими фруктами, аби взяти їх у дорогу. Сумки в неї не було. Тому вона зав’язала краї верхньої частини піжами і набрала плодів за пазуху.

Вона знову рушила в дорогу. Пухнастики спершу стрибали за нею. А потім вирішили залишитись на галявині. Вони жалібно дивилися услід незнайомці, що так ласкаво з ними гралася, і скавчали, подібно до щенят.

Адріана йшла, зупинялась, відпочивала. Знову продовжувала шлях. Вибирала дорогу інтуїтивно. Адже жодних ознак цивілізації ніде не було. У цьому місці планета і справді нагадувала безлюдну. Дика природа, подекуди зграї тварин, що паслися на галявинах, численні птахи. Дівчина бачила широкі гірські ріки і красиві водоспади. Вона поповнювала запаси води прямо з рік – згадуючи, що, за дослідженнями, вода на Феніксі всюди чиста і придатна для вживання.

Другий день походу добіг кінця. Ноги Адріани гуділи. Вона була взута у м’які капці, які носила в готелі. Вочевидь, викрадачі взяли її взуття, щоб вона не ходила боса по холодній підлозі печери. Але ці капці геть не підходили для гірського походу. Вона дійшла до гаю з невисокими деревами. Сутінки спускалися все нижче, і далі йти не було сенсу. Адріані стало сумно. Вона поглянула на себе ніби збоку. Маленька комашка, що заблукала в океані, – саме такою жалюгідною вона тепер була. Звісно, вона не збиралася здаватися. Скільки б часу не минуло – вона все одно вийде або до земних колоній, або до якогось міста чи поселення феніксян. Питання було в тому – наскільки довго вона зможе протриматися на самих плодах з одного виду дерев? Адже усі плодові дерева, що їй траплялися, були незнайомими. Дівчина бачила і ягоди. Але вона не знала, чи їстівні вони. Більшою проблемою було б зараз отруїтися, аніж протриматися на одному виді не достатньо ситних плодів. Вона вмостилася на м’якій траві. Дівчину мучило неприємне відчуття голоду, але втома поступово занурила її в сон.

Потім був ще один день походу. Адріана почала боятися, чи не ходить вона колами? Жодного орієнтиру, крім сонця, в неї не було. Вона намагалася пригадати, які ознаки сторін світу на цій планеті. І не могла цього зробити. Зате їй вдалося пригадати шлях сонця відносно дороги на Геополіс. І Адріана намагалася коригувати свій шлях. Хоча зовсім не знала, чи є в тому хоч якийсь сенс.

Так минув четвертий і п’ятий день. На шостий день Адріана значно сповільнилась. Її мучило відчуття голоду. Довгий час їй не траплялись дерева зі знайомими плодами. Вона заглушувала відчуття голоду водою. Але це не дуже допомагало. Дівчина згадувала, які треба натискати точки, щоб притуплювати відчуття голоду. На якийсь час цей прийом допомагав.

Під час одного з відпочинків, тривалість яких значно збільшилась, Адріана почула якийсь гул. Він долинав з-за гір і був явно неприродним. Дівчина підвелася з землі і, приклавши руку будиночком, дивилася вгору в напрямку шуму. Незабаром з-за гори вилетів літальний апарат. Він завис над галявиною, де була Адріана. За кілька митей він спустився на галявину. Це була невелика летюча машина. З неї вийшов високий чоловік, вбраний за модою феніксян. Дівчина мовчки дивилась на незнайомця. Він підійшов на відстань двох метрів і вклонився.

– Вітаю! – сказав незнайомець українською мовою.

– Вітаю… – відповіла здивована Адріана.

– Мене звати Перікл. Адріано, ми шукали тебе, – сказав незнайомець.

– Це ви мене викрали? – прямо спитала дівчина.

Чоловік замахав руками:

– Ні-ні! Ми допомагаємо тебе шукати. Про це нас попросив твій наречений Іолай.

– Іолай?! – Адріана не вірила, що це можливо.

– Так, – підтвердив Перікл.

Адріана трохи сумнівалася, чи вірити йому, чи це не пастка часом. Але вибору в неї не було. Навіть якщо цей чоловік – один із викрадачів, то хіба вона зможе втекти від нього? Адже він фізично в рази сильніший за неї, та ще й має такий транспорт.

– Сідай до мого транспорту. Летімо, – сказав Перікл. Він допоміг Адріані сісти до летючої машини і сів сам. Вони легко піднялися в повітря і рушили над горами.

Адріана дивилась у вікно, намагаючись оцінити, скільки б вона мала йти пішки. Це був би неймовірно довгий шлях – зрозуміла дівчина, пильно спостерігаючи за дорогою. Вона подумки дякувала незнайомцеві. Навіть якщо він не був другом. Адже на такий довгий похід її б не вистачило.

Вони летіли більш як годину. І прибули до пункту відпочинку, де вона була з Іолаєм перед її викраденням. Ще з повітря Адріана побачила групу людей біля колонади. Вони дивилися вгору. За їхнім зростом було зрозуміло, що це феніксяни. Адріана вдивлялася в їхні обличчя. Але летюча машина, трохи повисівши над галявиною, стрімко спустилася вниз.