Глава 35. Допомога

Ранок був сонячний. Литвиненки зібралися за сніданком. Вони не розмовляли. А їли понуро. Зрештою, Мирось не витримав і першим порушив тишу:

– Ви собі як знаєте, а ми з Тонею і сьогодні будемо шукати Адріану. Знаю, ви всі вчора вирішили здатися і чекати. А ми не хочемо просто чекати. Іолаю, ти з нами?

Іолай жалісливо підняв брови:

– Ні, пробачте… Я не можу. Дякую за сніданок.

Він встав, вклонився всім і пішов з дому.

Іолай ішов вулицею, не розбираючи дороги. Ноги самі вели його. Він бездумно блукав і так дійшов до краю міста. Там він помітив стежку, і згадав, як вони з Адріаною купалися в річці. Іолай пішов до ріки.

Вода заспокоювала його своїм шумом, а свіже повітря розслаблююче діяло на перенапружений мозок. Іолай сидів, згадуючи усі деталі, прокручуючи їх у своїй голові, як кіно. Йому на очі набігали сльози. І лише тут, на самоті, він не стримувався, давав волю почуттям. А почуття були гіркими і щемливими.

Молодий чоловік довго сидів. Він відчував, що його душа потроху зцілюється і оновлюється. Відходять убік сторонні вібрації і шуми. У цьому заспокоєнні його раптом пронизала думка. А що як звернутися по допомогу до хранителів? Адже вони мають значно більше технологій. І навіть могли здалеку спостерігати за ними. А отже, могли щось бачити. І як же він раніше про це не подумав?

Окрилений надією, Іолай дістав з поясної сумки те саме дзеркало, яке дали йому хранителі для зв’язку з ними. Якийсь час він вагався, адже вони з Адріаною не стали допомагати хранителям, не виправдали їхніх надій. І тепер звернутися до них по допомогу – означало проявити крайню нахабність і егоїзм. Але Іолай не мав вибору. Він зв’язався з хранителями.

Амфімар прибув на своїй летючій машині, як і минулого разу.

– Прошу сідати, Іолаю, – Амфімар вказав на відчинені двері машини.

І вони швидко домчали до вже знайомих гір.

Антиной похмуро дивився на Іолая. Вони зустрілися в тій самій залі, що й минулого разу. Але вже в присутності всього кількох хранителів.

– Я розумію, ми з Адріаною не заслуговуємо на вашу допомогу, – сказав Іолай. – Нас поглинули наші почуття… Але нам більше ні до кого звернутися. Земляни зробили все, що могли. Рідні Адріани у відчаї. Я теж. Допоможіть, будь ласка…

Антиной та інші хранителі мовчали. Відтак Антиной запросив Іолая присісти. Всі сіли у крісла.

– Гаразд, Іолаю. Ми допоможемо. Авжеж ми не гніваємось на вас. Ви вільні люди. Але тут треба зрозуміти, хто і навіщо викрав Адріану. А всі ознаки вказують на це. Вона не сама втекла. Комусь ви заважали. І це нас насторожує. Ми зберемо пошукову групу. Є річ Адріани, яку вона носила безпосередньо перед зникненням?

Іолай дістав з поясної сумки обручку:

– Ось, вона носила її, не знімаючи, з дня наших заручин.

Антиной дістав із шухляди столу якийсь прилад, схожий на коробочку. Він поклав туди обручку. Прилад засвітився блакитним світлом.

– А що це? – поцікавився Іолай.

– Це прилад, який зчитує квантовий слід людей з їхніх речей.

– Квантовий слід? – здивовано перепитав Іолай.

– Так, – відповів Антиной. – На речах лишається пам’ять про їхніх власників. Цей прилад передасть дані на інші пристрої, з допомогою яких ми будемо сканувати місцевість. Ці пристрої бачать навіть крізь стіни і товщу землі. Так ми зможемо знайти Адріану будь-де. Але важливо почати пошуки з місця зникнення. Так ми спростимо собі завдання.

– Так, звичайно, я проведу вас туди, – відповів Іолай.

– Тоді зачекай трохи, ми викличемо сюди наших пошуковців. І будемо вирушати, – сказав Антиной і, підвівшись, вийшов із зали.