Глава 34. Велетенські черви

До Адріани вже кілька разів приходив високий чоловік і приносив їжу. Він не реагував на її істерики і сльози. Просто мовчки клав їжу і воду та йшов геть, зачиняючи двері і не лишаючи жодної надії.

Скільки днів минуло? Адріана не знала. Вона не відчувала плину часу. Стільки разів їй уже здавалося, що ось-ось – і вона не витримає цього всього і помре прямо тут, у цілковитій самотності і відчаї. Вона лягала на ліжку, б’ючи кулаками по постелі. Вона голосно кричала і ридала, а потім у безсиллі лежала, не пам’ятаючи себе, в якомусь напівсні.

А останнім часом Адріана стала чути якесь гудіння. Ніби стіни печери видавали звук. Дівчина, яка перебувала у стані нервового виснаження, вже почала думати, що сходить з розуму, і в неї почались слухові галюцинації. Її це засмучувало ще більше, адже такий кінець життя у затьмаренні свідомості здавався їй надто сумним.

Одного дня гудіння стало зовсім голосним. Адріана схвильовано металася по печері. Невже це кінець? Її психіка через відсутність контакту з навколишнім світом почала виходити за рамки. Зовсім несподівано кам’яна стіна в одному місці печери, поряд із душовою, з гуркотом продірявилася. Утворився отвір близько двох метрів в діаметрі, з якого висипалася гірська порода. З цієї діри показалася голова гігантського хробака. Адріана від жаху заверещала. Чудовисько поворушило головою – ніби роззираючись, а відтак сховалося в дірі. Серце дівчини вистрибувало з грудей. Вона боялась поворухнутись. Що це? Невже галюцинації стали більш явними? Адріана тремтіла. Вона сховалась під ковдру і несподівано для себе заснула.

Невідомо, скільки вона проспала. Прокинулась Адріана з відчуттям полегкості. Вона забула все, що сталося нещодавно. Лежала і дивилась на стелю. Але незабаром у пам’яті почали зринати картини того, що відбулося. То це були галюцинації? Чи все-таки…

Адріана підскочила з ліжка і поглянула у бік душової. Поряд із нею в кам’яній стіні красувалася величезна діра, а біля неї груда каміння. Дівчина підійшла і помацала руками краї діри, каміння – аби переконатися, що все це реальне. Відчуття були справжні. Отвір вів кудись у темну невідомість. Отже, цей велетенський черв’як був реальним… Адріана відчула, як по тілу пробігся мороз. Вона пішла до ліжка і сіла, підібгавши ноги.

Що робити? А якщо ця потвора, всупереч запевненням Іолая і дослідженням учених, усе ж таки не проти поласувати людятинкою? У цей момент дівчині дуже захотілося, аби замаскований незнайомець прийшов чим швидше зі своєю їжею і водою. Їй дуже не хотілося лишатися на самоті з цією потворою.

Адріана намагалася осмислити все побачене. Вона довго просто сиділа. Але хробак більше не з’являвся. Натомість до дівчини почали підкрадатися шалені думки: а раптом це її шанс? Шанс вибратися звідси. Звідкілясь же цей хробак виліз. Отже, він вирив цілий хід, який неодмінно кудись веде. А може, навіть десь назовні…

Ця думка вабила. Однак на противагу їй була інша, лякаюча: а раптом ходи ведуть туди, звідки в разі чого повернутися буде нереально? Або ще гірше – в кінці хробачих ходів може бути лігво потвор, які накинуться на неї, щойно побачать?

Адріана довго вагалася. Відтак набралася сміливості і підійшла оглянути діру більш детально.

– Я лише піду подивлюся, що там далі… – сказала вона самій собі.

Дівчина несміливо, крок за кроком, ішла тунелем, обережно намацуючи руками і ногами дорогу, щоб не провалитися. Було темно, але все ж світло з печери ще досягало стін тунелю. І Адріана потихеньку рухалась.

Попереду на неї чекав поворот. Дівчина вагалася, чи йти туди. Напевно, там узагалі темно. А в неї не було ліхтарика. Адріана повернулася до печери. Вона оглянула світильники, що були на стінах. Її здогади підтвердилися: світильники були такі, як у Геополісі. Вони не мали дротів, а використовували енергію акумуляторів. Адріана доклала зусиль, щоб зняти зі стіни один світильник. І їй це вдалося. Дівчина вирішила взяти з собою одну із пляшок з водою – раптом вона вже не повернеться до печери.

– З Богом! – видихнула вона і пішла до тунелю.

Вона минула той поворот, за який побоялася йти. Тунель ішов рівно, горизонтально – що дуже тішило Адріану. Дівчина йшла дуже повільно, весь час боячись, що далі може натрапити на чудовисько.

За одним із поворотів тунель почав спускатися. Кут нахилу був невеликий. Але Адріана з острахом дивилася вперед. Чи варто йти? А раптом спуск стане більш крутим, і вона з’їде вниз та не зможе повернутися назад? Раптом попереду на неї чекає провалля? Адже невідомо, що саме полюбляють ці чудовиська? Раптом вони вибираються із надр землі? Раптом весь їхній маршрут – це повзання всередині цих скель? Від цієї думки Адріана здригнулась і відчула, як її накриває панічна атака. Вона глибоко вдихнула і видихнула. Серце калатало, руки шалено пітніли. Адріана відкрутила корок з пляшки і зробила кілька ковтків.

Вирішила йти вперед. Вона пройшла метрів із десять. Попереду був новий поворот. Адріана затамувала подих. Вона обережно визирнула з-за повороту. На свій подив, дівчина побачила, що кут нахилу тунелю зменшився. Хвала небесам – ці тварини більше полюбляють горизонтальне переміщення! Адріана пішла більш бадьоро. Раптом їй здалося, що вона бачить якесь світло за новим поворотом. Дівчина прискорила крок. Дійшовши до повороту, вона визирнула і… побачила світло. Вона була впевнена – це денне світло, і десь там недалечко – вихід!

Схвильована Адріана майже бігла. Незабаром вона і справді опинилися на виході із тунелю. Яскраве сонячне світло сліпило її відвиклі очі. Дівчина сильно мружилася. Вона озирнулася, щоб оцінити, де опинилася. Це була гора. На щастя, невисока. Навколо були гори, поміж ними невеличка долина. Усе було вкрите зеленню і квітами. Над долиною кружляли невеликі птахи. На траві відпочивали тварини, яких Адріана раніше ніколи не бачила. Вони абсолютно не звертали уваги на незнайомку.

Радість дівчини була безмежна. Вона поки ще не думала, що абсолютно не знає, де вона вийшла. Її радувало, що вона більше не в полоні і може бачити білий світ. Дівчина сіла на землю – відпочити, перевести подих, помилуватися природою і подумати, що робити далі. Вона зробила кілька ковтків води і підвелася, щоб іти на пошуки якої-небудь дороги чи слідів цивілізації. Ще раз окинувши поглядом навколишній пейзаж, Адріана вирушила в дорогу.