Глава 33. Відчай

Пошуки Адріани тривали щодня. Прочісувалися джунглі, дивилися по течіях річок, перевіряли гірські стежки і печери. Усе було марно.

Минуло десять днів від дня зникнення Адріани. Рідні не знаходили собі місця. Одного дня Тетяна накинулась на Іолая:

– Це ти винен! Ти щось зробив із моєю Адею і вдаєш із себе благородного! Зізнавайся, куди дів мою доньку, інопланетянине?! – Вона вчепилася в сорочку Іолая і трясла його.

Цю сцену помітила Наталія Владиславівна. Вона підійшла до доньки і відсмикнула її, бо та вже почала лупцювати Іолая, а він лише безпорадно закривався руками.

– Таню! Таню! Вгамуйся! Що на тебе найшло? Поглянь на нього! Та він же чорний ходить, не їсть, не спить. Подивися, як схуд, бідолашний! Та він себе мучить, що не вберіг. А ти кажеш, що він з нею щось зробив! Як таке може бути? Та навіть найкращий у світі актор так не зміг би зіграти. Танюшо, я розумію, ти убита горем, але отямся. Іолайчик з нами, він нікуди не пішов, а все так само шукає нашу дівчинку.

Наталія Владиславівна обійняла розпашілу Тетяну. А Іолай закрив обличчя руками і вперше заплакав. Бабуся Наталя з жалем дивилася на нього, гладячи по спині свою доньку:

– Ну, поплачте, поплачте. Ми всі дуже втомилися.

Того дня вони більше не розмовляли. Розійшлися по своїх кімнатах і занурилися в свої гіркі відчуття. Іолай просто ліг на ліжко і лежав без жодних думок у пригніченому стані. Адріанина кішечка Кіті, ніби відчувши його стан, примостилася біля нього і тихо муркотіла. Вона всі дні спала в кімнаті Іолая. Засинала на кріслі, а під ранок завжди лягала йому на груди і лежала, лікуючи його біль.