Глава 32. Сама

Вона прокинулась в якійсь печері. В голові шуміло, наче напередодні добряче напилася. Тіло нило від болю. Вона лежала на якомусь ліжку. В печері були світильники з блакитним світлом. Адріана підвелася і роззирнулася довкола. Печера мала відшліфовані стіни і була рукотворною. Крім ліжка, тут був стіл і стільці – такого типу меблі вона бачила в Геополісі.

Дівчина намагалася зрозуміти, чому вона тут. Згадувала, що пам’ятала останнім. Вона засинала в готелі у пункті відпочинку. І ніякого алкоголю вона не вживала. Тому стан похмілля був незрозумілим. Та найбільше її лякало не самопочуття, а те, що вона опинилась невідомо де і невідомо як.

Адріана напружилася, щоб встати з ліжка. Вона все ще була в піжамі, як увечері, коли лягала спати. Дівчина обійшла печеру. Вихід із неї був один – великі металеві двері, які виявились зачиненими. Неприємний здогад пронизав її. Вочевидь, її знаходження тут було результатом чийогось недоброго наміру.

Адріана сіла на ліжко, підібгавши під себе ноги. Вона намагалась не панікувати. Та й не могла цього робити, бо перебувала в якомусь емоційному заціпенінні – ймовірно, це було пов’язано з цим похмільним станом.

Дівчина побачила, що на столі була їжа і вода – у значній кількості. А в кутку печери було заглиблення, де було встановлено кабінку-туалет, а поруч із нею була душова. Печера була апартаментами, призначеними для тривалого перебування. Хто ж її сюди привіз? І наскільки це далеко від готелю?

Міркування було ускладнене затуманеною свідомістю. Однак Адріана робила припущення, як вона тут опинилася. Були думки про розбійників, які викрали її з метою викупу. А одним із припущень було те, що це були хранителі. Вони втомилися чекати. І коли зрозуміли, що Адріана з Іолаєм зайняті лише своїм весіллям і нічого не роблять для спільної справи. Вирішили їх розлучити. Якщо ця версія була вірна, то вони незабаром мали з’явитися і повідомити їй про це. У будь-якому разі вона чекала, коли з’являться викрадачі. А вони все не з’являлися.

Адріана довгий час просто сиділа. Вкрай зголоднівши, вона узяла їжу, що була на столику, хоч і побоювалась їсти невідомо що і невідомо ким залишене. Відчуття часу було втрачене зовсім. Вона не знала, день то чи ніч. Але розуміла, що перебуває в цій печері вже більш як добу. Тим паче, що вона не знала, скільки часу проспала, відколи її забрали з готелю. Тепер, коли їй хотілося спати, вона спала. Прокидалася, але знову нікого не було. Їжа все ще не закінчувалась. Чекати ставало дедалі важче. Адріана думала про Іолая, що він її шукає і не знаходить собі місця. Її серце боляче стискалося. У такі миті вона схоплювалася з ліжка і бігала по печері.

З часом вона почала переживати панічні атаки, подібні до тих, що були з нею під час перельоту на Фенікс. Але не було нікого, хто б міг їй допомогти впоратися. Адріана жадібно пила воду, що допомагало їй трохи приборкати свої відчуття. Чим далі, тим більше це все нагадувало тортури. Невже хранителі могли з нею так учинити? Вони здалися їй добрими і справедливими. Як же вони могли вдатися до таких жорстоких методів впливу?

Очікування переростало у нестерпну муку. Здавалося, дівчина вивчила кожну деталь на стінах печери. А викрадачі все не виявляли себе. І було незрозуміло, що вона взагалі тут робить. Аби заспокоїтись, Адріана згадувала обличчя Іолая, його добру усмішку, великі теплі долоні, затишні обійми. Сльози мимоволі текли з очей. Їй було так шкода його. Адже вона тут, жива і відносно в порядку. А він десь, напевно сходить з розуму. Та ще й, мабуть, повідомив рідним, які теж хвилюються.

Минуло багато часу. І одного разу двері печери відчинилися. На порозі з՚явився високий чоловік. Голова його була закрита головним убором, подібним до балаклави, а на очах були темні окуляри. Він щось сказав мовою феніксян – Адріана впізнала її за звучанням. Незнайомець мав із собою велику сумку. Він розкрив її і виклав на стіл їжу і воду.

– Хто ви? Що вам від мене потрібно?! – закричала Адріана.

Незнайомець приклав палець до рота, показавши, щоб вона мовчала, і вийшов з печери, зачинивши за собою двері.

Адріана скочила з ліжка і побігла до дверей. Вона у відчаї стукала, розуміючи, що в цьому нема жодного сенсу. Дівчина знесилено опустилась на коліна перед дверима і заридала.