Глава 30. За батьківським благословенням

Святкування заручин добряче виснажило наречених. Вони планували їхати до Геополіса, але через втому мусили два дні відпочивати. На вечір другого дня заходилися збирати речі в дорогу.

– Доню, ну, чого ви самі їдете? – бідкалася Тетяна. – Ви б хоча батька взяли із собою. Небезпечно ось так удвох в таку далеку дорогу вирушати. А раптом щось із кимось з вас станеться, а не буде ніякої підмоги.

– Мамо, Іолай фізично сильний і витривалий. З ним нічого не станеться. А якщо станеться щось зі мною – я цілком йому довіряю. Він мені допоможе, – Адріана мило всміхалася, пакуючи речі у валізку.

– Ох, не знаю… – зітхала Тетяна. – Щось серце моє не на місці, як думаю, що маю відпустити тебе в таку дорогу по суті одну.

– Матусю, – говорила Адріана, переставши складати речі і дивлячись на маму. – Я відчуваю, що все буде добре. І я не одна. З таким чоловіком, як Іолай, нічого не страшно.

– Але він інопланетянин…

– Залізний аргумент, мамо! Інопланетянин – а отже, не треба довіряти йому? Ти би бачила цих інопланетян в їхньому місті. Вони всі такі милі. Такі інопланетяни в принципі не здатні когось образити. В них відсутній ген агресії. Ось чим вони справді від нас відрізняються. Дивно, що дослідження наших генетиків показали їхню спільність з нами. Я б на їхньому місці боялася нас, – Адріана похитала головою.

– Вибач, доню, розумію, ти хочеш мене підбадьорити. Але щось я розкисла, – поскаржилась Тетяна, відчуваючи, як її накриває хвиля депресії.

– Матусю, я зараз тобі заварю чаю, що ми привезли з Геополіса. Побачиш, депресію як рукою зніме.

– Гаразд, давай, – погодилась Тетяна.

Після чаю жінка справді почувалася блаженно. Вона перестала нервуватися, і Адріана спокійно продовжила збирати речі.

Зранку раненько Адріану та Іолая проводжала вся родина. Їхати вирішили Іолаєвою колісницею, якою він їхав до Вінниці. Це був оптимальний транспорт, зважаючи на те, що Іолай не вмів керувати чаріотом, а скинути керування транспортом на дівчину він не міг.

Дорога була довга, але зовсім не виснажлива. Наречені раділи можливості побути удвох. Вони насолоджувались присутністю одне одного, багато розмовляли, багато мовчали разом, багато споглядали краєвиди, що захопливими картинами розкривалися по мірі просування місцевістю.

Ввечері, коли вже починало сутеніти, колісниця зупинилася поряд із пунктом відпочинку. Іолай з Адріаною вийшли з машини. Пташиний спів був особливо солодкий і дзвінкий у вогкому вечоровому повітрі.

– Ой, це той самий пункт відпочинку, де на мене напав ватрахос, – мовила Адріана.

– Ну, взагалі-то він на тебе не нападав, – сказав Іолай, поклавши руку на плечі дівчині. – Просто хотів познайомитись.

– Невдале вийшло знайомство. Мене ледь кондратій не вхопив.

– Що? Який кондратій?

– Та так кажуть, коли ледь не настає гаплик, – пояснювала Адріана.

– Гаплик? А це що таке?

Адріана засміялася.

– Ну, просто я ледь не вмерла тоді від страху.

– А-а, ну то так і кажи. Я ще не дуже сильний у знанні вашої мови.

Вони підійшли до готелю.

– Гадаєш, тут нікого нема зараз? – спитала Адріана.

– Не знаю. Ходімо подивимось, – запропонував Іолай.

Вони відчинили великі металеві двері. Ті хрипло проскрипіли. Десь у коридорі почулося шурхотіння – вочевидь, якась тварина, злякавшись напроханих гостей, сполохалась і побігла.

– Що це? – злякано спитала Адріана.

– Тваринка якась. Судячи з кроків – невеличка.

– Хух, добре, що невеличка, – видихнула Адріана.

Вони прогулялися коридорами. В готелі було порожньо і тихо.

– Очевидно, нікого нема, – сказав Іолай.

– Аж моторошно якось, – мовила Адріана. – Того разу нас було так багато. Все було так жваво, і те, що готель був порожній, взагалі не напружувало. А зараз якось не по собі…

– Розумію, – Іолай погладив її по плечу. – Але ти не бійся. Я бачу, що у вас, землян, прийнято боятися. У нас усе не так. Ми не страхаємось різних шурхотінь, не боїмося примарних загроз. Тут безпечно. Усі твої страхи тут, – він показав рукою на її голову.

– О-о, так, – погодилась Адріана. – А особливо я страждала від страхів після польоту.

Іолай співчутливо поглянув на дівчину і обійняв її:

– Бідненька моя. Тобі таке довелося пережити.

Вони пішли на кухню готувати вечерю. Іолай виявився чудовим кухарем. У Вінниці він не мав змоги проявити своїх кулінарних здібностей, адже там Наталія Владиславівна і Тетяна постійно перехоплювали ініціативу, загодовуючи гостя традиційними українськими стравами. Тепер же Іолай захотів показати свої вміння в приготуванні їжі. Він сходив у сад за будівлею готелю, нарвав якихось незнайомих Адріані плодів і в поєднанні з продуктами, взятими з Вінниці, зварив чудову страву. Адріана була в захваті. Смаки були абсолютно нові – ніби в дитячому віці пробуєш щось нове.

– Це дивовижно смачно, – хвалила дівчина Іолая. – Ніколи нічого подібного не їла.

– Я радий, що тобі сподобалось. Я ще багато вмію різних страв готувати, – похвалився Іолай. – Ваші страви мені теж подобаються. Нам корисно бути разом, будемо одне одного смакотою годувати, – сказав він, мило зазираючи у вічі Адріані.

– Ой, це ще один великий плюс від нашого одруження.

Після вечері Іолай з Адріаною підшукували собі кращі кімнати для ночівлі.

– Ось ця, здається, буде найкраща. Для тебе, – сказав Іолай оглядаючи простору ошатну кімнату.

Він пройшов і сів на ліжко, окинув його поглядом, понатискав руками.

– Для мене? – здивувалась Адріана і сіла поряд з ним на ліжко. – А ти?

– А я… – Іолай поглянув на неї і провів рукою по пасму її волосся, що впало на обличчя, поправивши його. – Спатиму в сусідній кімнаті.

– Але чому? У цій кімнаті достатньо місця для двох.

Іолай зітхнув:

– Я боюся, що не втримаюся. Ти така гарна і вабиш мене…

– Та може, й не треба стримуватись? Може, вже час піддатися почуттям? – спитала Адріана, почервонівши.