Глава 29. Заручини

Іолай весь вечір був задумливий. Його офіційний візит до Вінниці завершився з науковою конференцією та її трансляцією. За всіма правилами він мав повертатися додому. Перебувати в домі Литвиненків і далі було непристойно. Іолай, як доброчесний і порядний феніксянин,  не міг собі цього дозволити. Але й просто поїхати, залишивши Адріану, біля якої за слушної нагоди щоразу опинявся Влад, він теж не міг.

За сніданком, де зібралися всі члени родини, Іолай підвівся з-за столу.

– Дорогі Андрію та Тетяно, Наталіє Владиславівно, Романе Захаровичу, Мирославе! Тепер, коли генетичні дослідження були завершені і багато чого прояснилося, я хочу попросити у вас руки вашої Адріани. Я маю щире бажання стати їй чоловіком – за вашими звичаями і за нашими традиціями, поєднати наші роди шлюбним зв’язком. Чи дасте ви нам своє благословення?

Всі заворожено дивились на Іолая. Адріана встала зі свого місця і підійшла до нього. Вона взяла його попід руку.

– Якщо що – то я згодна, – усміхнулась вона.

– Ну, якщо донька цього хоче, то ми не проти, – сказав Андрій.

Тетяна ж насупилась:

– А я не знаю, що сказати… Це якось дуже дивно – одружитись з інопланетянином. Адріано, я розумію, ви кохаєте одне одного. Але навіщо одружуватись? Ви ж із абсолютно різних світів, у вас різні погляди на світ, ви росли в родинах, розділених шаленою кількістю світлових років. Для шлюбу все це важливо, повірте. Шлюб – це не лише почуття, пристрасть, порив. Шлюб – це взаємне життя, виховання дітей. Як ви це собі уявляєте? У вас же капітально різні погляди на це все, – Тетяна хитала головою.

Іолай не знав, що відповісти.

– Мамо, я думаю, все це наживне, – відповіла за нього Адріана. – Згадай, скільки ми бачили невдалих земних шлюбів, в яких чоловік і жінка мали приблизно однакове виховання, спільні традиції, погляди на життя, але все розвалювалося, і вони ставали абсолютно чужими одне для одного. Іолай – найкращий чоловік, якого я коли-небудь зустрічала в своєму житті, – Адріана повернула голову в бік Іолая і закохано дивилась на нього.

– Мам, ну камон! – втрутився Мирось. – Що ти оце починаєш? Іолай і Адріана ніби з одного тіста. Вони такі схожі, хоч і виросли за бозна скільки світлових років одне від одного. Вони однаково чутливі, однаково добрі, мрійливі, чесні, справедливі, їм так добре одне з одним. Хіба ти цього не бачиш? Ми з Тонею з самого початку спостерігаємо за ними. Вони створені одне для одного. Іолаю, якщо тобі важливо, то моє благословення ти маєш. Респект! – Мирось показав великий палець угору.

– Ми з Ромчиком теж не проти, – сказала Наталія Владиславівна. – Давно чекали поки Іолайчик наважиться. А то ходив усе колами. Такий сором’язливий, правильний.

– Так, цілком згодний, – сказав Роман Захарович. – Танюша, ти даремно переживаєш.

– Тату, мамо! І ви туди ж! – Тетяна встала з-за столу і нервово вийшла з кухні.

Іолай розгублено стояв. Він не знав, як реагувати.

– Сідай, Іолайчику, поїж. Ти зовсім не снідав, – сказала Наталія Владиславівна. – Танюша все обдумає і заспокоїться. От побачиш.

Тетяна весь день не виходила з кімнати. Литвиненки ввечері смажили овочі на мангалі на подвір’ї біля будинку – на честь заручин Адріани та Іолая. Вони запросили Самійленків. Ще до приходу сусідів Тетяна все-таки вийшла до родини – вже спокійна і в доброму настрої.

– А нехай. Один раз живемо, – сказала вона. – Чого тільки з нами не сталося останнім часом! Додамо до цього списку ще й родичання з інопланетянами.

– Правильно, мам, – відповів Мирось, простягаючи Тетяні келих з вином, привезеним із Землі і відкоркованим за такої важливої нагоди. – Тим більше, що вони такі ж люди, як і ми: учені вже довели.

Святкування затяглося до ночі – з пишним застіллям, танцями, піснями, веселими розмовами. Розійшлися вже о четвертій годині ночі за феніксовим часом.

Звістка про заручини Іолая з Адріаною швидко розлетілася Вінницею. Аристарх Петрович на радощах вирішив організувати велику вечірку при Центрі управління. Адже це були перші заручини між феніксянами та землянами. Вони становили прецедент для подальшого родичання з місцевими жителями, а отже, для поєднання цивілізацій і спільного розвитку в майбутньому.

– Подумати лишень, Марусю, як усе обернулося! – Гніденко захоплено ділився враженнями з Марією Іванівною, яка допомагала йому прикрашати майдан для святкування. – Ми такого зможемо настворювати спільно з феніксянами. Ти ж бачила, як вони дорого і багато живуть. Це означає, що ми не пропадемо. Вони підтримають нас, а ми їх.

– Але, мабуть, найголовніше, що ти мав на увазі – їхні секрети довголіття, – зауважила Марія Іванівна.

– Ой, не без цього, не без цього. Ти бачиш мене наскрізь, Марусю, – примружуючи очі, сварився пальчиком Аристарх Петрович.

Після подорожі до Геополіса стосунки Аристарха Петровича і Марії Іванівни почали стрімко розвиватися. І вони навіть подумували про одруження.

– Я ось почав пити їхні чайочки, і знаєш, став відчувати себе краще. Зморшки почали розгладжуватися. Ось поглянь, Машо, – Аристарх Петрович хвалився своїм помолоділим лицем.

– А й справді. А я все думаю, що в тобі змінилося. Думала, що ти через кохання гарно виглядаєш, – сказала Марія Іванівна.

– Гм! Ну, то й не без цього, Марусю, не без цього! – заусміхався він і чмокнув її у щоку.

Святкування проходило з розмахом: Гніденко запросив практично все місто. Він усе організував, так, ніби це було його особисте свято.

– Уявляю, як Аристарх Петрович організовуватиме ваше весілля, якщо він таку гулянку справив через ваші заручини, – сказав Мирось Адріані та Іолаю, спостерігаючи, скільки народу сходиться на свято.

– Ой, це точно, – погодилась Адріана. – А мені так незручно. Почуваюсь, наче якась піддослідна. Всі приглядаються, чи зі мною все в порядку, що я надумалась іти заміж за інопланетянина.