Глава 28. Зв’язок

Минуло два тижні. Іолай все ще гостив у Литвиненків. Вони звикли до нього як до члена родини і почувалися так, ніби знають його ще з часів життя на Землі. Він був легкий у спілкуванні, ненав’язливий і розуміючий. В усьому допомагав і підтримував. Адріана весь цей час не тямила себе від щастя. Вона вирішила поки не думати про глобальні й серйозні речі і дозволити собі побути щасливою.

На вчених з української групи переселенців тиснули вчені інших країн – вони вже давно мали видати результати своїх досліджень відносно жителів Фенікса, зокрема й генетичних. Зволікати і відтягувати вже було не можна. Була назначена дата трансляції, коли вчені мали звітувати про всі свої результати.

Іолая було запрошено в урочисту залу при Центрі управління як почесного гостя і представника народу Фенікса. Адріана пішла з ним.

З доповіді генетиків було зрозуміло, що відповідь на питання про спільність ДНК не було знайдено. Висунули гіпотезу про спільне походження в минулому, коли предки людей і феніксян подорожували космосом. Така гіпотеза сподобалась ученим із більшості країн. Було прийнято й надалі проводити вивчення життя і побуту місцевого населення із залученням усіх науковців, прибулих на Фенікс із Землі.

– Бачила по твоїх очах, що тобі дуже кортіло розповісти усім про те, чому у нас спільні ДНК, – сказала Адріана після трансляції.

– Так… Важко було стримуватись, – відповів Іолай. – Але чому ми все-таки не розповіли усім усе одразу? Може, це був би кращий вихід? Одразу стільки людей дізналось би…

– Думаєш, я не припускала такої можливості? Ми не знаємо, до чого призвело б ось таке різке викриття. Це ваш народ дуже миролюбний і все вирішує на рівні дипломатії. А наш має і зброю, і військо. Куратори можуть обманути народ, сказавши, що ми з тобою стали заручниками якихось третіх сил, і скористатися ситуацією, встановивши військовий режим під загрозою небезпеки від цих третіх сил. Скільки уже такий трюк вдавався на Землі.

За кілька днів після трансляції Андрію подзвонив Влад і запросив до Центру управління. Він обіцяв йому гарні новини. Андрій узяв із собою групу підтримки у вигляді Іолая та Адріани.

– Вітаю! Прошу сідати – Влад випромінював радість і бажання поділитися цінною інформацією. – Андрію, ми нарешті їх знайшли.

Андрій відчув, як його голос від хвилювання сховався глибоко всередині і ніяк не хотів його слухатися.

– Ви знайшли дідуся і бабусю? – спитала Адріана за нього.

Влад вдоволено кивав головою:

– Так. Ми їх знайшли. Щойно я про це дізнався, повідомив вам. Олександр Васильович на Землі з вашими рідними чекають на наш дзвінок.

– О Боже… – серце Андрія стискалося від хвилювання. – Невже?

– Так, – відповів Влад. – Вмощуйтеся зручніше, будемо встановлювати зв’язок.

Влад узяв телефонну трубку, перевів її в режим гучномовця і натиснув потрібні кнопки. Приблизно через хвилину очікування, почувся голос Теліженка:

– Алло!

– Олександре Васильовичу, ми вас вітаємо! – сказав Влад.

– Вітаємо! – сказали Андрій і Адріана.

Комунікація відбувалась із затримкою. Кожна фраза доходила із запізненням, зважаючи на величезну відстань між планетами, хоч зв'язок був влаштований на новітньому рівні у часи перед катастрофою.

– Вітаю, мої дорогі! – радісно відповів Теліженко. – Радий чути!

– Ми раді, що ви в порядку, – сказав Андрій.

– Дякую, – відповів Теліженко. – Передаю слухавку Петрові Павловичу і Вірі Михайлівні.

Андрій із завмиранням слухав паузу, що повисла у слухавці.

– Алло! – почувся до болю знайомий голос батька. – Андрюшо, це ти справді ти?

– Тату! Так, це я! Я такий радий, що ви живі! Як вам вдалося врятувалися? Де ви зараз?

Петро Павлович прокашлявся.

– Синку, з нами все гаразд. Ми врятувалися, бо перебули в тунелях. Довго там сиділи. Навіть не знаємо, скільки. Ми тут трохи втратили лік часу. Електронні годинники не працюють, а механічних лишилося мало. Ми тільки приблизно знаємо, який сьогодні день.

– Тату, ми ведемо лік земного часу – сьогодні 17 вересня, субота.

– Ну ось, ми всі помилялися. Олександр Васильович теж неправильно вирахував. Андрюша, я дуже радий тебе чути.

– Дідусю, я теж тут. Здрастуй! – привіталася Адріана.

– Ой, сонечко моє! І ти тут, – Петро Павлович говорив крізь сльози. – А Мирось, а Танюша?

– Вони не знали про дзвінок, тому не прийшли, – відповів Андрій. – Тату, розкажи, де ви живете, що їсте? Як узагалі там, на Землі? Сильно все пошкоджене?

–  Ми живемо у Києві. Лівий берег вкриває море. Правий теж значною мірою був знесений хвилею. Вода сягала середини лаврської дзвіниці – ми це зрозуміли за мокрими слідами, коли вже вибралися на поверхню. Всюди сліди глиняних потоків. Люди, які залишились, селилися у вільних вцілілих будинках. Ми теж знайшли собі квартиру. Самоорганізувались у невелику общину. Поки ще у вцілілих супермаркетах лишилася їжа. Так харчуємось. Гріємось вогнищами, їсти варимо на вогні. Подекуди є газові балони. Економимо їх. Використовуємо, коли дуже треба. Але на зиму треба перебиратися десь у село. Там легше з опаленням. Клімат, щоправда, змінився. І поки невідомо, чи буде така зима, як колись. Погода весь час була однакова – від 15 до 25 градусів. Ніякої сезонної закономірності. Може, з цим астероїдом змістилась земна вісь… Ми цього не знаємо… Андрюша, мама хоче поговорити. Даю трубку.

– Андрюшенька, привіт, мій дорогесенький! – почувся голос Віри Михайлівни.

– Матусечко, привіт! – Андрія душили сльози.

– Бабусю, привіт! – сказала Адріана.

– Сонечко моє! Привіт-привіт! – бабуся теж, було чути, не стримувала сліз. – Як я за вами сильно скучила.

– І ми скучили, дуже-дуже, – сказала Адріана.

– Андрюша, у вас усе добре? – спитала Віра Михайлівна. – Як ви там влаштувалися?

– У нас все добре, – відповів Андрій. – Тут чудова планета, матусю. Дерева такі високі – аж до неба. І тут навіть є грифони і пегаси.