Глава 26. Ошелешеність

Іолай та Адріана поставили летючу платформу в гаражі і присіли на лавку біля дому.

– Що будемо робити? – спитав Іолай.

– Та не знаю, – відповіла Адріана. – Це все так нереально. Думаєш, якщо комусь розказати – повірять? Хранителі покладають на нас надії. Проте я не дуже вірю, що ми щось можемо змінити.

– Але ж варто спробувати. Адже, виходить, стільки людей живе в обмані.

– Так. Але ніби непогано живуть.

– Непогано? – Іолай поглянув на Адріану. – Стільки катастроф, стільки людей мусили покинути свою батьківщину – і це непогано? Я не бачив катастрофи, але мені болить через це всередині. А ти бачила, і тобі не болить?

– Я не те мала на увазі… – заперечила Адріана. – Мені, звичайно, болить. Просто людям комфортно жити у цьому світі, який був із ними так довго. Твій народ живе так і не хоче нічого чути від хранителів. І земляни теж свято вірять у те, що їм говорить історія, яку вони знають. А по суті, це клаптикова ковдра, зіткана невідомо ким і коли, щоб нею прикрити те, що було в минулому, і змусити людей свято довіряти владі, яка відправляє їх на іншу планету, що на немислимій відстані від дому… І ці люди обживаються на новій планеті, звикають до нової реальності – і їм, справді, непогано живеться… Якщо не думати глибоко – то всім непогано.

– Ти права… Всім непогано. Хіба я колись задумувався над своїм звичним життям у Геополісі? Ти сама бачила: всі живуть у достатку, красі, мирі. Хіба якісь можуть виникати питання і недовіра?

– А у нас на Землі? І не в достатку всі, і не в мирі… Але питань теж майже ні в кого не виникає. Бо звикли всі, – понуро мовила Адріана.

Вони замовкли і сиділи, дивлячись на захід сонця. Адріана притулила голову до плеча Іолая, обійнявши руками його за пояс.

– Як думаєш, хто ці куратори, що мають зв'язок з темними елітами? – спитала Адріана, піднявши голову і поглянувши на Іолая. Він замислився.

– Слухай, мені тут згадалося… – почав він. – Не хочу голослівно звинувачувати, але… Пам՚ятаєш, я розповідав тобі в Геополісі, як бачив сварку Влада і нашого старійшини Гефеста?

Адріана приклала руку до рота.

– Не може бути… – дівчина хитала головою.

– Якщо з цього ракурсу поглянути, тоді стає зрозумілим, чому Влад розмовляв із ним нашою мовою, та ще й нервував, – міркував Іолай.

– О ні… – Адріана жалісливо підвела брови.

Раптом двері будинку відчинилися, надвір визирнула Наталія Владиславівна:

– А хто це в нас під домом базікає і не заходить? Що, молодь, милуєтесь заходом сонця?

– Так, гарний вечір, – відповіла Адріана, намагаючись здаватися безтурботною. – Захотілося посидіти на повітрі.

– Ми з Танею таку вечерю приготували. Ходіть їсти, бо вистигне, буде несмачне.

– Дякую, бабусю, зараз ідемо, – усміхнулася Адріана.

– Ходімо, – сказав Іолай Адріані. – Не гоже змушувати рідних чекати.

Вони встали і зайшли в дім, залишивши по собі в повітрі коливання питань, що поки не мали відповідей.