Глава 25. Таємниця богів

Машина плавно приземлилася серед скелястих гір. Політ був м’яким і легким, попри шалену швидкість: за годину вони здолали понад дві тисячі кілометрів. Іолай виліз сам і подав руку Адріані.

– Ух! Незвично було на такому летіти, – сказала дівчина.

– Але ж нормально почуваєтесь? Не втомилися від дороги? – поцікавився Амфімар.

– Анітрохи не втомились, – відповіла Адріана.

– Хороша машинка, – сказав Амфімар. – Одна з кращих компактних моделей.

– Дивні відчуття… – мовив Іолай. – Як же так: у вас, вигнанців, є такі технології, яких нема у нас?

– А це ви зараз дізнаєтесь, не буду забігати наперед, – відповів Амфімар. – Ходімо. Нас уже чекають.

Амфімар провів Іолая з Адріаною по скелястому плато. Вони зупинились біля великого каменя. Амфімар підняв долоню і притулив її до каменя. Вмить на камені засвітилося коло світла навкруги долоні феніксянина. Після чого збоку каменя відкрився прохід. Іолай з Адріаною здивовано дивились на нього.

– Ходіть за мною, – мовив Амфімар і зайшов у прохід.

Вони опинились у скелястому коридорі, освітленому блакитними лампами. Трохи пройшовши, вони зупинилися біля металевих розсувних дверей. Амфімар приклав долоню до скелі біля дверей – двері відчинилися. Перед ними був просторий ліфт. Вони зайшли до ліфта і поїхали. За відчуттями – рухалися вниз.

Поїздка в ліфті була недовгою. Невдовзі двері відчинилися, і Амфімар, Іолай та Адріана вийшли до величезної зали, оздобленої позолотою і численними дорогоцінними каменями. Посеред зали стояв величезний круглий стіл, за яким сиділи високі чоловіки і жінки. Побачивши гостей, усі дружно встали і вклонилися їм. Іолай та Адріана вклонилися у відповідь.

– Проходьте до столу, – запросив їх Амфімар і показав, де можна сісти.

Іолай з Адріаною сіли у просторі крісла біля столу. Освітлення в залі було дуже хорошим, і всіх присутніх було добре видно.

– Вітаємо вас, дорогі Іолаю та Адріано! – мовив один із чоловіків з ошатним низьким голосом. – Мене звати Антиной. Я маю честь представляти інтереси нашої групи відлюдників. Жителі Фенікса називають нас «диваками». Але все це відбувається через навіювану їм думку. Декому дуже хочеться вважати нас такими. Проте все насправді не так. Наша історія почалась дуже давно. Ми живемо не так, які усі феніксяни, бо не приймаємо того, що нав’язується старійшинами і жерцями. Ми живемо так, бо мали привід засумніватися в тому, що вони кажуть усім правду. Серед наших засновників є ті, чиї предки були серед першопоселенців Фенікса дванадцять тисяч років тому, і вони ні про що не забули.

– Так багато? – здивувалась Адріана.

– Так. Напевно, вам, Адріано, ця цифра про щось підказує?

– Дванадцять тисяч років? Але до чого тут ми, земляни? – не розуміла дівчина.

– Атлантида. Ви ж про неї подумали, вірно? – спитав Антиной.

– Так… – Адріана відчула, як у неї пересохло у горлі.

– Саме із загибеллю Атлантиди, вірніше катастрофою, що сталася на Землі дванадцять тисяч років тому, пов’язана поява людей на Феніксі, – сказав Антиной.

Адріана та Іолай шоковано дивились на нього.

– Так, саме так, – продовжив Антиной. – Тоді людство змушене було залишити Гею, тобто Землю, по-вашому. Наші предки володіли достатніми технологіями для подорожей у космосі. Про цю планету було відомо заздалегідь. І перед самою катастрофою величезна кількість людей полетіла на гігантських космічних кораблях поміж зірками до своєї нової домівки. Те ж саме сталося і тепер з вами. Так, Адріано?

– Так… – відповіла вона.

– Але не всі люди на Геї загинули. Залишилося багато людей, які не полетіли з більшістю. Саме вони продовжили людський рід. Історія білої раси розділилася. Ми на Феніксі пішли своїм шляхом, у вас був інший шлях. По суті, брати і сестри тисячі років жили розділені величезною космічною відстанню. Це я відповідаю вам на питання, чому у вас і у нас однакова ДНК.

– Неймовірно… – сказав Іолай. – Але чому ми ніколи не літали на космічних кораблях і нам ніколи про це не розповідали?

– А ось тепер перейдемо до цього питання, – мовив Антиной. – А також до того, чому ми змушені жити у горах за тисячі кілометрів від усіх. Отже, що сталося після того, як ми освоїли цю планету. Почалися процеси деградації. Ніби хтось невидимий хотів, щоб усі забули, звідки вони взялися на цій планеті, хто вони, навіщо вони тут. Предки наших лідерів були найбільш свідомими і активними переселенцями. Вони не піддавалися загальним процесам, що почалися на Феніксі. Вони не хотіли забувати своєї земної історії, свого походження. І з часом стали вигнанцями, тому що суспільство почало тиснути на них з неймовірною силою. Ніби одурманене кимось. Предки-вигнанці не розуміли, чому усі раптом почали втрачати пам'ять і зв'язок зі своїм минулим. Вони жили окремо від усіх, спостерігаючи за своїм народом здалеку. Страх забуття змусив їх записати всю історію і всі знання на золотих пластинах. Але пам'ять вони так і не втратили. Вигнанці почали свої розслідування, що б могло спричинити масову втрату пам’яті. Вони послали своїх агентів у всі новостворені міста на планеті. І довго відстежували, що саме відбувалося. Народ жив у цілому так, як на Геї, шанував традиції, але втрачав головні смисли. І завдяки довгій і старанній праці вигнанці зрозуміли, що саме жерці і старійшини стали виною всезагальної втрати пам’яті. Вони використали традиції дорій в своїх інтересах. Жерці стали додавати до дарів дорій такі речовини, які впливали на пам'ять. І стали змінювати вібрації, які постійно слухали під час дорії жителі Фенікса. Ці вібрації блокували мозок, не даючи йому цікавитись минулим, аналізувати.

Іолай хитав головою.

– Я розумію, Іолаю, тобі важко це усвідомити, – сказав Антиной його мовою. – Це все дуже шокує. Але ти сміливий і чутливий до правди. Ти все зрозумієш.

Адріана дивилась то на Антиноя, то на Іолая.

– Продовжу українською, щоб Адріана розуміла, – сказав Антиной. – Так, Адріано, у нас теж є технології вивчення мов. І ми вивчили вашу мову, адже саме ваша група дуже важлива для нас.