Глава 24. Повернення

Десять днів гостювали земляни в Геополісі. Учені з групи встигли поспілкуватися з місцевим населенням і обмінятися знаннями та досвідом. Земляни побачили особливий устрій життя феніксян зсередини, так би мовити. Побачили їхню енергетику, що базувалась на перетворенні енергії повітря в електричну енергію. Побачили їхні досягнення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Їхні пристрої, серед яких були особливі дзеркала для спілкування на відстані – подібні до смартфонів. Зв'язок теж здійснювався по повітрю. Феніксяни виявились високо моральними і духовними людьми, які поважають одне одного і дбають про кожного. Земляни не бачили на вулицях міста бездомних, чи вбогих. Усі мали приблизно однаковий достаток. Не було калік і хворих. Медицина тут мала скоріше підтримувальний характер – адже в раціоні місцевих жителів було все для здорового життя. Також не було помітно агресивних людей, не було конфліктів. Земляни дізнались, що феніксяни взагалі не знають про війни. Вони живуть великими общинами у великих містах, які взаємодіють між собою у сфері торгівлі і обміну досвідом і знаннями. Особливий інтерес становили дорії, на яких жителі духовно єдналися і отримували заряд життєвою енергією.

Набравшись вражень, земляни зібралися в дорогу. Іолай вирішив їхати з ними – адже потрібно було провести додаткові генетичні дослідження. Та й тепер він не мислив свого життя без Адріани.

– Моя Кіті! Як я скучила за тобою! – Адріана взяла на руки кішечку, що вже на порозі зустрічала свою улюблену хазяйку.

– Мої любі! Повернулися! – сплеснула руками Тетяна і заходилася почергово обіймати Адріану, Мирося, Андрія, Тоню. Обійняла заодно і Іолая, хоч трохи спершу вагалася.

– Матусю, ти ж не проти, якщо Іолай поживе якийсь час у нас? – спитала Адріана.

Тетяна махнула рукою:

– Ще й питаєш! Авжеж я не проти. Я така рада, що ви нарешті вдома.

– Втомилися страшенно, – сказав Мирось. – І скучили за твоєю їжею, мамо.

– Я вас не чекала, але нагодую, – відповіла, усміхаючись, Тетяна.

Почувши голоси, до вітальні прийшли і Роман Захарович з Наталією Владиславівною. Вони радо всіх обійняли.

– Тоню, а чого батько не зайшов? – спитала Наталія Владиславівна.

– Та він з дороги, втомлений. Пішов з мамою вітатися, – відповіла Тоня.

– Так, ану йди клич його, маму, дідуся і бабусю – хай ідуть до нас на обід. Треба відмітити ваше повернення. Місяць не бачились та ще й без зв’язку, – сказала Наталія Владиславівна.

– Ну, добре, – відповіла Тоня. Вона поцілувала Мирося в щоку. – Я скоро прийду.

Обід виявився справді святковим. Литвиненки і Самійленки святкували повернення і ділилися купою вражень.

– І чого я не поїхала? – бідкалася Соломія. – Теж хотіла б усе те побачити.

– Повір, це не остання наша подорож у Геополіс. Це лише початок, – запевнив її Сергій.

– Ще помандруємо, невісточко, – сказав Олексій Борисович. – Тут, на Феніксі, більше здоров’я, ніж на Землі. Думаю, що скоро будемо кататися туди на вихідні, як на вікенд.

– Неодмінно, дідусю, – підтвердила Тоня.

– Тим паче, що, може, скоро доведеться породичатися з феніксянами, – підморгнув Адріані Мирось. Адріана сором’язливо опустила очі.

– Тобто? – здивувалась Тетяна.

– Невже ти не бачиш, мамо, до чого все йде? – Мирось показав очима на Адріану з Іолаєм, що сиділи поряд.

– А хіба… це можливо? – здивувалась Тетяна. – Хіба так можна? Ми ж з різних планет…

– А хіба це перешкода для кохання? – спитав у відповідь Мирось.

– Та це, напевно, мають учені вирішувати… – відповіла Тетяна.

– Напевно, – мовив Мирось, дивлячись на Адріану. – А може, вони вже щось вирішили, ті вчені, але поки що мовчать?

Адріана відвела погляд убік. Тетяна розгублено дивилась то на сина, то на доньку.

– Напевно, ще потрібні якісь дослідження… – тихо відповіла Адріана.

– Доню, будь обережна, – Тетяна взяла Адріану за руку. – Вибач, Іолаю, не хотіла тебе образити.

– Все гаразд, – відповів Іолай. – Я розумію відповідальність. І в мене серйозні наміри щодо вашої доньки. Якщо учені схвалять наш союз, то я неодмінно попрошу руки Адріани. Бо почуття мої щирі і правдиві.

Олексій Іванович, що досі сидів мовчки, кліпаючи очима, нарешті вимовив:

– Як ми багато пропустили. А можна, будь ласка, переказати нам усі серії, які ми не бачили?

Усі засміялися. Умів цей старий козак додати перцю до будь-якої найсолодшої розмови.

Гніденко також вирішив відсвяткувати повернення до Вінниці. Він організував святкову зустріч, на яку запросив делегації з інших українських міст та представників емігрантів з інших земних країн. Це був дружній творчий вечір, на якому група, яка відвідала Геополіс, ділилася враженнями, світлинами, відео та різними матеріалами про життя феніксян.

За кілька днів Адріані подзвонив Святослав Гордійчук. І попрохав її з Іолаєм приїхати в лабораторію.

– Залужний спершу помилився. Так він мені сказав. Ми провели ряд досліджень – усі вони підтвердили мої висновки, які вам видав у Геополісі, – повідомив Святослав.

– Ой, так це ж чудово! – зраділа Адріана.

– Для вас так, – не дуже радісно відповів Святослав. – А для нас – постало багато проблем. З ряду причин ми поки не можемо оприлюднити ці результати. І, Адріано, до тебе окреме прохання як до блогерки. Потрібне поки що мовчання. У людей виникне дуже багато питань, на які ми поки не маємо відповідей. Нам потрібно багато з чим розібратися, лише тоді можна буде всім повідомити.

– Що зовсім нікому не говорити? – спитала дівчина. – Навіть найближчим?

– Тільки якщо впевнена, що вони будуть мовчати, – відповів Святослав.

– Просто рідні нас з Іолаєм весь час кваплять, щоб ми квапили вас з дослідженнями, – Адріана підняла брови будиночком.

Святослав поглянув на Адріану примруженими очима:

– Квапити нас… Всім хочеться швидких і легких відповідей на непрості питання і ситуації. А треба зрозуміти, що потрібно, аби борщ настоявся, а не одразу його їсти. Слід зачекати, поки все буде вчасно. Іолаю, ти як гадаєш?