Глава 23. Результат

– Щось ти, доню, якась бліда, – зауважив Андрій, коли чаріот під’їхав до готелю.

– Справді? – Адріана намагалась робити вигляд, що все гаразд. – Я просто трохи втомилась. День був дуже насичений.

Іолай співчутливо дивився на Адріану, але й сам відчував, як йому пересихає у горлі.

– Це було неймовірно. Дякую, Іолаю, – сказав Мирось, коли всі вийшли із чаріота.

– Так, дуже дякуємо, – підтвердила Тоня, узявши Мирося попід руку.

– Це я вам дякую, що завітали до нашої оселі, порадували моїх рідних зустріччю, на яку вони навіть не сподівались ніколи, – відповів Іолай. – Нашому будинку вже не одна сотня років, але інопланетних гостей він побачив уперше.

– Ну, ви йдіть до готелю, а нам з Іолаєм треба поспілкуватися, – попросила Адріана.

– Бувайте! Гарного вечора! – Мирось із Тонею підморгнули Іолаю та Адріані і пішли до входу. Андрій трохи розгублено дивився на доньку, а відтак попрощався і зайшов до будівлі.

– Фух! – видихнула Адріана. – Не хотіла пояснювати татові мету твого візиту сюди.

Іолай обхопив долоні Адріани своїми великими долонями і поглянув їй у вічі:

– Дуже хвилюєшся?

– Ой, та ти сам усе бачиш. Зараз або всі надії виправдаються, або розіб’ються. Дуже важко все це, – відповіла Адріана.

– Все буде добре. Я відчуваю, – заспокоював її Іолай.

– Аби ж то…

Вони, узявшись за руки, вирушили до входу гостьового палацу. Адріана тримала в руці букет, подарований їй Іолаєм у саду біля його дому. Раптом із дверей назустріч їм вийшов Влад. Він спершу просяяв, побачивши Адріану, але окинувши поглядом її та Іолая і помітивши, що вони тримаються за руки, трохи спохмурнів.

– Адріаночко! Дуже радий тебе бачити, – сказав Влад, покосившись на квіти в руці Адріани. – Вітаю, Іолаю.

– Привіт, Владе, – Адріана зніяковіла.

Іолай вклонився Владові:

– Вітаю.

– Я весь день не міг тебе знайти, – повідомив Влад.

– Ми їздили з Іолаєм, татом, братом і Тонею на прогулянку, – виправдовувалась Адріана.

– О-о-о! І як? Іолай показав вам місто в усій його красі? – поцікавився Влад.

– Так, Геополіс – дивовижне місто, – відповіла Адріана.

– Адю, можна з тобою сам-на-сам переговорити?

Адріана розгублено поглянула на Іолая.

– Так… – відповіла вона.

– Вибач, Іолаю, я на кілька слів, – сказав Влад і відвів Адріану убік.

Адріана схвильовано дивилась на Влада.

– Адю, я бачу, що між з вами з Іолаєм щось є… – почав він похмуро. – Я тебе розумію: він надзвичайний і важко встояти. Але ж ти не забула, що я тобі казав про ДНК-дослідження? Рано чи пізно – доведеться відмовитись від цих… почуттів. Ці відносини можуть бути небезпечними для твого здоров’я і здоров’я твоїх близьких.

– Так, я розумію, – відповіла Адріана. – Нічого такого і нема між нами.

Влад примружив очі і похитав головою:

– Я бачу, як нічого нема.

– Це просто приятельські відносини, – запевняла дівчина.

Влад зітхнув:

– Я просто хотів попередити. Вибач, якщо образив чи зачепив тебе чимось. Я б теж хотів з вами погуляти містом… Але на жаль – дуже багато справ. Нам з Аристархом Петровичем і Елею доводиться дуже багато спілкуватися зі старійшинами і гостями з інших міст, які приїхали подивитись на інопланетян, тобто на нас.

Влад усміхнувся. Адріана усміхнулась у відповідь.

– Ну, гаразд, не буду більше затримувати. Я й сам мушу бігти. Гарного вечора! – Влад поцілував Адріану у щічку, помахав Іолаю і швидко пішов у напрямку дороги.

Адріана повернулась до Іолая.

– Мені не подобається, що він цілує тебе в щоку, – сказав Іолай.

– Та що ти! У нас такий між друзями звичай – так вітатися або прощатися.

– Зрозуміло, – похмуро відповів Іолай. – Але ж тут річ не у звичаї. Він не байдужий до тебе.

– Напевно, – відповіла Адріана.

– І він землянин, як і ти. Не те, що я…

– Ану, припини сумувати. Ось зараз підемо до Святослава і буде зрозуміло. Що вже тут говорити? – Адріана відчула якусь рішучість у серці. Їй дуже хотілося покласти край безпідставним стражданням і сумнівам.

– Любі мої, а ось і ви, – заговорив Святослав, щойно на порозі з’явились Адріана та Іолай.

І тільки Адріана хотіла відкрити рот, щоб спитати, Святослав уже відповів:

– Так, так, результати готові. І вони вас здивують, як здивували мене. Проходьте, сідайте. Таку інформацію треба слухати сидячи.

Адріана та Іолай сіли в крісла, що стояли поряд з кріслом, у якому сидів Святослав. Він ввімкнув екран-голограму, на якому у двох вікнах відображалися цифри і формули.

– Ви це бачите? – спитав Святослав так, ніби це були його колеги-генетики, а не звичайна блогерка та інопланетянин.

– Що ми маємо тут побачити? – спитала Адріана.

– Ох, ну, звісно. Вибачте. Просто хотів, щоб ви трохи пройшли тим же шляхом, що і я, – усміхнувся Святослав. – Подивіться, тут два вікна. В одному – дані Адріани та кількох людей з нашої групи. Для контролю узяв непомітно. А в другому вікні – дані Іолая, та ще кількох жителів Фенікса – теж непомітно назбирав, як контрольні. І ось, любі мої, подивіться.

– Ой, якось усе одно не дуже зрозуміло, – Адріана підняла брови будиночком.

– Гаразд, не буду більше тримати інтригу. Скажу так: я провів дослідження декілька разів, для певності. І вони показали…

Святослав знову замовк. Адріана відчувала, як серце гучно пульсує в її скронях – настільки тихо вона сиділа і намагалась не дихати, очікуючи вердикту від Святослава.

– Що вони показали? – цього разу не витерпів Іолай.

– Ох, любі мої! Це прорив! Це справжній прорив. Ми, земляни, – Святослав показав рукою на себе та на Адріану, – і вони, феніксяни…

Святослав значущо показав на Іолая.

– Генетично одного виду, – урочисто завершив речення учений.

Адріана та Іолай ошелешено дивились на Святослава.