Глава 19. Чайна церемонія

Вони сиділи колом у центрі на розстеленому на широкій площі велетенському килимі, у який різноманітними візерунками були вплетені золоті нитки. Посередині стояло щось схоже на величезний самовар заввишки близько чотирьох метрів. Нагорі цієї конструкції був решітчастий купол із металевим навершям. Всередині купола було видно пласку чашу, на якій світилась блакитна вогняна куля. Цей самовар мав знизу кран. Коли до нього підносилась чашка, звідти витікав гарячий чай. Навколо кола землян на величезних круглих килимах сиділи колами феніксяни. Перше коло – старійшини у золотих одежах, з якимись пристроями на поясах. Поряд з ними окремою групою сиділи жерці. Вони були дуже високого зросту – близько чотирьох метрів заввишки. До всього ж на головах у них були високі конусовидні золоті шапки, увінчані чимось схожим на антени. Одягнені вони були у довгі золоті одежі. Наступні кола, які оточували гостей і старійшин, були дуже великими. Це були містяни. Приїхали подивитися на інопланетян і ті феніксяни, що жили окремими поселеннями. Також завітали гості з інших міст. Іолай зі своїми друзями сіли поряд із землянами. Феніксяни пили чай, погойдуючись у ритм чарівливій музиці, яка звучала ніби з повітря.

Чай із цього самовару мав особливий смак. Він не був схожий на жодний із відомих землянам чаїв. Окрім того, після вживання цього напою у тілі з’являлось особливе розслаблення і відчуття щастя. Це були не наркотичні речовини, а особливий вид трав, що цілюще впливали на організм і запускали численні відновлювальні процеси. Земляни дізналися, що феніксяни живуть від 600 до 900 років. І протягом усього життя зберігають молодість і енергійність.

– Моя Соломія, мабуть, дуже зрадіє, якщо я їй привезу цього диво-чаю, – сказав Сергій стиха Андрієві.

– Танюша теж буде рада. Візьмемо з собою цих трав, – відповів Андрій.

Після розпивання чаю Аристарх Петрович, Андрій та Сергій стали по центру біля самовара і почали розповідь. Вони почергово говорили у гучномовець, підключений до новоствореного перекладача, ділячись подробицями про політ із Землі на Фенікс, про освоєння колоніальних міст, про започаткування господарства. Вони розповідали про свої кораблі, показуючи світлини на голографічному проєкторі, який узяли із собою. Показували світлини і відеоголограми, що демонстрували їхнє життя на Землі. Також були показані деякі прилади. Феніксяни дивились і слухали із завмиранням серця.

– Це просто неймовірно, – сказав старійшина, на ім’я Діодор. – Це все для нас надто несподівано і дивно. Ми дуже раді, що у величезному Всесвіті знайшлися наші брати і сестри. Ви дуже подібні до нас. І хвала богам, що ми зустрілися. Гадаю, ми зможемо об’єднати наші зусилля для розвитку наших народів. Ми можемо дати те, чого бракує вам, а ви нам те, чого досі не мали ми. Чи згодні ви на такий союз?

Аристарх Петрович поклав руку на серце:

– Друзі! Ми теж дуже раді цій дивовижній зустрічі. І будемо щасливі співпрацювати з вами, об’єднати наші цивілізаційні досягнення з вашими. Тим більше, що ми тут прибульці. І нам багато в чому потрібна допомога. Ще багато незвичного на цій планеті для нас. І ми вам дуже вдячні за такий теплий прийом.

Площу вкрила хвиля гучних оплесків. Феніксяни захоплено сприймали кожне слово землян. Ще вчора вони жили у своєму світі, а сьогодні цей світ помножився надвоє, розширився до свідомості ще однієї планети.

Після розпивання чаю з’явилися діти феніксян, які на підносах розносили різні ласощі. Усі вони були несхожі на земні і мали особливий смак та аромат.

– І все ж таки у чомусь вони зовсім не такі, як ми, – сказав Мирось до Тоні. – Їхні ласощі мають абсолютно незнайомий смак, який я не можу порівняти ні з чим земним.

– Так, – погодилась Тоня. – Але все одно дуже смачно.

Після чаювання землянам запропонували взяти участь у гуляннях.  Вони з радістю погодились, адже хотіли побачити традиції жителів цієї планети.

– Як вам наш чай? Сподобався? – спитав Іолай у землян, які зібралися гуртом, аби вирушити на площу, де мали відбуватися гуляння.

– О-о-о, чай божественний! – відповів Аристарх Петрович.

– Так-так, – кивала Марія Іванівна. – Від нього стільки сил з’явилось. Я сподіваюсь, ви поділитеся з нами цим чаєм?

– Неодмінно, – відповів Іолай.

– Хлопче, – звернувся Аристарх Петрович до Іолая. – Я ось що хотів запитати.

– Так, – Іолай уважно дивився на Гніденка.

– А скажи, як у вас тут влаштовано все? Я маю на увазі, чи є тут якась влада? Суди, військо. Ну, загалом. Ну, ти зрозумів.

– Я розумію, – кивав Іолай. – Ви бачили всю нашу владу. Наш народ і є влада.

– Та ну? – дивувався Аристарх Петрович.

– Ви бачили, у нас є старійшини. Це поважні люди, думки яких усі дослухаються. Ці люди мають кришталеву репутацію. Вони своїми вчинками довели, що можуть давати поради. Старійшини бережуть традиції та старовинні знання. У нас є жерці – це люди, які відповідають за нашу духовність. Вони мають давні магічні знання. І проходять особливу посвяту. А частіше за все – вони успадковують свої знання і вміння від батьків. Але всі рішення приймає народне віче. Шляхом голосування. У нас є давні закони, за якими ми всі живемо. І якщо хтось порушує ці закони, то судить його народне віче.

– А що сильно у вас порушують закони? – поцікавився Гніденко.

– Ні, це трапляється нечасто, – відповів Іолай.

– І вбивства бувають? – поцікавився Мирось.

– Вбивства? – здивувався Іолай. – Ні… Це занадто. Колись у давнину, розповідають старші люди, були. А тепер ні. Це все відійшло у минуле.

– Ну нічого собі! – здивувався Андрій. – Прямо утопія якась. Але наяву.

– Так, складно у це повірити, – погодилась Еля.

– А чому ваші жерці і старійшини такі височезні? – спитав Мирось.

Іолай усміхнувся:

– Це тому, що це найстарші люди нашого народу.

– І скільки їм років? – поцікавився Мирось.

– Їм 500–600 років, – відповів Іолай.