Глава 18. Сум’яття

Іолай похнюплено спускався сходами вниз. Він не хотів швидко піти з палацу, а тому не поїхав ліфтом. До того ж, спускання сходами заспокоювало його. На одному із поверхів Іолай раптом почув надто емоційну розмову, що нагадувала сварку. Голоси тих, які сперечалися, здалися йому дуже знайомими. Він, наблизившись, обережно визирнув зі сходів у коридор. Там стояв Влад і один зі старійшин, на ім’я Гефест. Влад майже кричав на старійшину, ніби він був його давнім знайомим, і до того ж підлеглим. Це виглядало дивно, адже старійшина був триметрового зросту, і він понуро стояв перед Владом, що був більш як на метр нижчий за нього. Ще більше здивувало Іолая те, що він ясно розчув, як Влад говорив їхньою мовою! Іолай не міг повірити у це. Він намагався розібрати, про що саме Влад сперечався з Гефестом. Але долітали лише уривки фраз, з яких неможливо було скласти повну, об’єктивну картину розмови. Влад висловив усе, що хотів, і замовк. Він розвернувся і пішов коридором, залишивши старійшину розгублено стояти.

Іолай швидко повернувся на сходи і пішов униз, аби не бути поміченим. Він ніяк не міг уявити, що саме відбувалося і свідком чого він щойно став. Але вирішив для себе прослідкувати за Владом і в усьому розібратися.

Іолай прийшов до Сергія надвечір. Їм належало запрограмувати перекладач на мову феніксян – щоб земляни могли спілкуватися з жителями міста за допомогою звичного їм перекладача. Вони працювали близько семи годин, і Іолай вийшов від Сергія вже після заходу сонця. Ідучи коридором, він несподівано зустрів Адріану: дівчина ходила до покоїв батька і тепер поверталася до себе.

– Вітаю! – заусміхався Іолай, ніби не було тієї розмови, яка відбулася цього дня. – Не очікував тебе зустріти.

Адріана ж зреагувала на його привітання стримано:

– А мені ось здається, що ти навмисно мене чекав.

– Та ні, я був у Сергія: ми працювали над перекладачем, – виправдовувався Іолай.

– І як? Успішно попрацювали? – Адріана щодуху зображала байдужість.

– Так, усе чудово. Ми зробили основний етап роботи. Сергій ще трохи допрацює, і завтра, думаю, ви всі зможете користуватися перекладачем. Сергій каже, що встановить його на ваші смарт-браслети, – вдоволено повідомив Іолай.

– Це добре, – відповіла Адріана.

– Адріано… – Іолай на мить завагався, чи казати дівчині про те, що бачив. – Я маю тобі сказати…

– Ти знову починаєш? – невдоволено спитала дівчина.

– Ні, я не про це… – зітхнув Іолай. – Просто коли я йшов від тебе сьогодні, то випадково почув і побачив дещо дивне.

– Так? – зацікавилась Адріана.

– Я йшов сходами і почув суперечку, що нагадувала сварку. Тоді я непомітно визирнув і побачив, що сварилися наш старійшина Гефест і ваш Влад. Але найдивніше те, що сварилися вони нашою мовою! Я ясно чув, як Влад вимовляв саме наші слова. Хоча всього я не розчув. Тільки окремі слова. Він казав «невже не можна було…», «ви неспроможні…» – це те, що я розчув. Звідки Влад знає нашу мову, якщо він ніколи не бачив наших людей? І чому він кричав на старійшину? Як узагалі таке можливо? Адже старійшина – це дуже шанована людина.

Адріана хитала головою:

– Іолаю, це все не схоже на правду. Я думаю, що ти навмисно обмовляєш Влада, аби я його відштовхнула. Але ж це підло. Я думала, ти чесний і порядний, а ти вдаєшся до таких методів…

Іолай засторопіло дивився на дівчину:

– Ні-ні, я не обманюю! Це правда! Я навпаки думав, чи говорити тобі це. Повір мені.

– Вибач, не можу. Я краще піду. І тобі вже час. Ніч настає. На добраніч! – і Адріана пішла до своїх покоїв, залишивши Іолая стояти в сум’ятті думок і почуттів.

Зранку Адріану розбудив стукіт у двері. Дівчина ніяк не могла прокинутись – так солодко їй спалося після довгої дороги на м’якій постелі. Напевно, ще й струми, про які розповідав Іолай, додавали особливого смаку її сну. Але стукіт не вгавав, і Адріана все ж встала. Вона накинула легкий халат поверх нічної сорочки і поплелася до дверей.

На порозі стояла Тоня:

– Доброго ранку, соня! – жваво залепетала подруга. – Ти так довго спиш, що ми вже захвилювалися, чи нічого з тобою не сталося. Ще й зачинилася тут…

– А котра година? – поцікавилась Адріана.

– Та вже дванадцята за місцевим часом.

– Ого… Я що чотирнадцять годин спала? – здивувалася Адріана. – Навіть після прильоту так довго не спала…

– Тут гарно спиться, – погодилась Тоня.

– Це, напевно, ці особливі ліжка, що живлять тіло струмом з ефіру, – сказала Адріана.

– Що-що? – здивовано перепитала Тоня.

– Іолай вчора розказував, що ці ліжка мають такі властивості, – пояснила Адріана. – Заходь, кави вип’ємо разом. Я ще досі не прокинулась.

– Гаразд, – погодилась Тоня.

Подруги пили каву, вмостившись на величезних кріслах біля видового вікна.

– Як добре, що тут є ці чайники, – зауважила Тоня. – Поняття не маю, як вони працюють. Головне, що вода закипає.

– Напевно, вони теж живляться через хвилі, що передаються повітрям. Як вай-фай, – міркувала Адріана. – Добре, що ми взяли з собою каву. А то місцеві жителі поняття не мають, що таке кава.

– О, так, – погодилась Тоня. – Шкідлива земна звичка. Головне, не підсаджувати феніксян на каву, бо доведеться ділитися. А в нас ще нема нових урожаїв.

– Це точно.

Дівчата сьорбали каву, насолоджуючись цим земним напоєм. Потім Тоня зручніше вмостилася на кріслі і з цікавістю поглянула на Адріану:

– Ну, розказуй.

– Що розказувати? – спитала Адріана.

– Ну, як же – про Іолая. Я так розумію, він тобі робив персональну екскурсію, бо ти он знаєш про ці ліжка те, чого ми не знаємо, – Тоня підморгнула.

Адріана похитала головою:

– Так, він заходив. Просто провів мене. І все.

– Як же так? – розчаровано протягнула Тоня. – І ви навіть не поговорили?

– Поговорили… – понуро відповіла Адріана.