Глава 16. Новий світ

Зранку снідали за великим столом надворі. Але, на відміну від вечері, сніданок був недовгим. Біля Адріани вмостився Влад. Іолай, побачивши це, вирішив не відставати. Було помітно, що його дратувала Владова наполегливість. Можливо, сам по собі Іолай би не був таким сміливим, але він бачив, що його обходять. Тому він так само сів біля Адріани. Дівчині знов стало спекотно і млосно, приємно. Однак вона намагалася не видавати себе.

– Як спалося тобі, Адріано? – перехопив ініціативу Іолай.

– Та нічого… Добре спалося, – відповіла вона. – Дякую за допомогу з тією твариною, – Адріана заусміхалася.

– А я теж довго не міг заснути, – втрутився Влад. – Всю ніч якісь крики – чи то звірі, чи якісь птахи. І все навпроти мого вікна.

– Це недоліки пунктів відпочинку – дуже багато навколо дикої природи, – прокоментував Іолай.

Адріана співчутливо хитала головою, дивлячись на Влада:

– Схоже, нам ще довго доведеться звикати до місцевої фауни.

Іолаю здавалось, що він програє Владові, бо він чужинець і не розділяє багатьох їхніх земних почуттів. Йому був незрозумілим страх землян перед тваринами. Він сприймав і потворних, і милих звіряток як те, що було завжди, як земляни сприймали голубів і горобців, які повсюди. Чоловік відчував, що часто він не може доречно підтримати розмову. Але не спілкуватися – означало здатися і визнати, що у нього нема шансів порівняно із землянином. А цього він не хотів. Адже Адріана йому дуже подобалась.

Поприбиравши все за собою, подорожні займали місця у своїх транспортних засобах. Тоня зустріла Адріану дорогою до чаріота. Вона взяла її за руку і відвела трохи убік.

– Ну, як там твій інопланетянин? – заінтриговано спитала Тоня.

– Він не мій. І певно, моїм не буде ніколи… – зітхнула Адріана.

– Та ну! Думаєш, я не бачу, як він на тебе дивиться? Так і в’ється коло тебе, – хитала головою Тоня, широко усміхаючись.

– Ти не розумієш, – нервово випалила Адріана. – Він не людина.

Тоня здивовано поглянула на подругу:

– Звідки ти знаєш?

– Влад поділився зі мною результатами ДНК-дослідження. Ще на загал не заявляли. Але я бачила документ, цифри… – Адріана замружила очі, глибоко вдихнула і видихнула. – Розумієш? Ми не можемо бути з ним. Ми не сумісні генетично. І це крапка. Крапка на самому початку. Не буде ніякої історії кохання. Взагалі ніякої нашої з ним історії. Все.

Тоня співчутливо дивилась на Адріану. Вона погладила її по плечах:

– Вибач, я не знала… Я не повинна була. Просто мені здалося, що у вас щось насправді починається. Ви були мов наелектризовані і вчора ввечері, і сьогодні зранку…

– Ні-ні-ні, не говори цього. Так, я справді ще не поборола свої почуття, але я мушу це зробити. І мені в цьому допоможе Влад. Він дуже вчасно опинився поряд. І також виявляє до мене симпатію.

– О-о, так, – погодилась Тоня. – Влад не на жарт узявся за тебе. Він усе робить, аби ти зацікавилася ним.

– Ну ось, я так і зроблю, – запевняла себе і Тоню Адріана. – Зацікавлюся Владом і не буду звертати увагу на Іолая. Лише як на друга.

У цей момент неподалік від дівчат проходив Іолай. Він неприховано дивився на Адріану. Вона ненароком помітила його погляд, вони зустрілися очима. Іолай широко заусміхався їй. Адріана ніяково усміхнулась у відповідь і відвела погляд на Тоню, зображаючи активну бесіду з нею і мимоволі поглядаючи у бік Іолая. Коли він сів до своєї колісниці, Адріана зітхнула:

– Ну ось… Щось поки не виходить у мене бути байдужою до нього…

Тоня хитала головою:

– А може, ну її – ту ДНК-сумісніть? Просто йди за своїм серцем. Нехай це не буде кохання у нашому земному розумінні, нехай це буде духовний зв'язок. Навіщо взагалі зачиняти двері таким гарним і світлим почуттям?

Їдучи у чаріоті Адріана міркувала над словами Тоні. Вона дивилась на дорогу, слухаючи мелодію своїх думок. Це була часом рухлива і тривожна музика, з какофонічними акордами, а подеколи вона змінювалась романтичною мелодією, що заколисувала її мріями і надіями, накриваючи душу, неначе теплим і затишним пледом. Зрештою, чому вона мала приймати якесь рішення? На цій планеті всі були не зовсім собою. Адже далеко позаду залишилося все те, що в минулому творило їх як особистості. То чому мали бути якісь обов’язкові, стандартні рішення?

Проїхавши значну частину дороги, мандрівники зупинились поблизу оглядового майданчика. Всі повиходили зі своїх машин, аби насолодитися неймовірними краєвидами. Майданчик був на урвистій скелі, що височіла окремим островом помежи більш високих скелястих гір, над якими звеличувались надзвичайно пишними кронами гігантські дерева. Прірва під майданчиком була настільки глибока, що не було видно бодай якогось дна. Адріана знімала на камеру ці неземні види, які все ж чимось нагадували їй рідну планету.

– Чудовий вийде влог, – прошепотів їй на вухо Влад, стиха підійшовши ззаду до дівчини. Адріана від несподіванки сіпнулась. Вона озирнулась і перелякано подивилась на Влада.

– Так, мабуть… – розгублено відповіла вона.

– Вибач, що налякав, – перепросив Влад. – Ти така мила, коли так захоплено знімаєш.

Адріана зніяковіла.

– Дякую, несподіваний комплімент, – усміхнулася дівчина. Вона відчула ще один погляд на собі. Озирнувшись, Адріана побачила Іолая, який спостерігав за нею і Владом. Він був напружений і сумний.

У цей момент Аристарх Петрович, який стояв неподалік від Адріани з Владом, вигукнув:

– Не можу повірити, це справжній грифон! Дивіться!

Всі побачили величезну тварину, що парила над прірвою. Грифон здіймався вгору і падав униз, ловлячи повітряні потоки.

Гніденко підійшов на край скелі, аби краще сфотографувати міфічну істоту.

– Обережніше! – благально гукав Сергій.

– Все під контролем, – запевнив його Аристарх Петрович. Але в цей же момент він утратив рівновагу: частина його фігури з видатним животом переважила, і він полетів униз.