Глава 15. Дорога

До пункту відпочинку дісталися вже, коли сонце сховалося за високі гори. У пункті була велична колонада у формі півмісяця. Напроти неї був обеліск – подібний до того, що був на дамбі. За колонадою височіла гарна житлова споруда. Будівлі обрамляла пишна рослинність, що нагадувала земні джунглі.

– Це готель і заправна станція, – повідомив Іолай, коли всі вийшли із транспортних засобів.

– Заправна станція? – здивувався Андрій.

– Так, тут можна зарядити колісниці, – відповів Іолай.

Земляни з цікавістю розглядали станцію.

– От халепа! Наче й не відлітав із Землі! – прокоментував Мирось. – Точнісінько такі колонади є на нашій планеті.

– І вони робочі? – спитав Іолай.

– Робочі? – хихикнув Мирось. – У нас це пам’ятки архітектури. Просто красиві будівлі.

– Справді? – недовірливо перепитав Іолай.

– Так.

Іолай переглянувся з Парісом. У того очі також виражали глибокий подив.

– Я теж не можу повірити, – чухав потилицю Аристарх Петрович. – Десь на космічній відстані від Землі такі ж споруди!

– І люди такі ж, – додав Сергій.

Фізикиня Ірина Вишневецька дістала свої прилади і заходилася вимірювати електромагнітне поле в різних місцях колонади.

– Неймовірно… – шепотіла вона. – Святе, ходи сюди, – гукнула вона до чоловіка. Він підійшов, і вони разом дивилися на значення, що видавали вимірювальні прилади.

– І багато у вас таких заправних станцій? – спитав Андрій в Іолая.

– На всіх дорогах є ці станції, щоб подорожні могли відпочити, набратися сил, зарядити свої колісниці, – відповів молодий чоловік. – Лише там, де ви поселилися, їх нема. Ті землі не освоєні нашим народом. На Феніксі ще багато таких незаселених земель.

– Дуже цікаво, – відповів Андрій.

– Прошу всіх заходити до готелю. Ми з друзями допоможемо вам облаштуватися, – оголосив Іолай.

Подорожні помалу почали заходити до готелю.

У готелі не було людей. Як розповіли феніксяни, такі готелі стоять порожні. Вони не зачиняються. І будь-хто будь-коли може зайти і перепочити.

Вечерю готували жінки на готельній кухні з продуктів, які взяли з собою в дорогу. Землянкам допомагали феніксянки Венера і Андромеда. Вони готували свою традиційну страву. Земні жінки готували борщ і вареники.

– Тоню, ти всю дорогу якась напружена, – сказала Адріана, нарізаючи моркву.

Тоня місила тісто. Вона зосереджено дивилася вниз. Дівчина підняла голову, подивилась на Адріану якось розгублено й відповіла:

– Вона поїхала з нами.

– Хто?

– Соня Гордійчук, – Тоня продовжувала місити тісто.

– І? – не розуміла Адріана.

Тоня зупинилась і понуро подивилась на Адріану:

– Ти забула, як вона вішалась на Мирося?

– Та коли це було! – не хотіла розуміти подружчиних переживань Адріана.

– Вона досі на нього дивиться закоханими очима… – зітхнула Тоня. – Я боюся: а раптом Мирось зверне на неї увагу? Вона так і в’ється коло нього. На кожній зупинці намагається з ним заговорити.

– Ой, Тонечко, ти все перебільшуєш. Можливо, ти права, що Соня не облишила своїх сподівань щодо Мирося, але ж любить він тебе, – Адріана облишила ніж, підійшла до Тоні і обійняла її за плечі. – Ти стала така вразлива. Тобі нема чого журитися. Мій брат – однолюб. Він ніколи не водився з дівчатами до тебе.

– Дякую, дорогенька, – зітхнула Тоня. – Розумом я все це ніби знаю. Але часом емоції настільки переповнюють мене, що я не можу з ними впоратися.

– Не переживай, все буде добре, – усміхнулась Адріана.

Дівчата продовжили готувати вечерю.

– Яка незвичайна плита, – сказала Віра Іванівна. – А як нею користуватися?

Венера підійшла до жінки. Вона не розуміла мови, але побачила, що у землянки виникли труднощі. Дівчина натиснула мідну кнопку. Почулася музика, ніби хтось грав на трубі. І за кілька секунд на плиті з’явився вогонь. Венера поставила на нього каструлю, узявши її з рук Віри Іванівни.

– О-о-о, дякую! – Віра Іванівна з цікавістю роздивлялась незвичайний вогонь. Він мав бузково-блакитний колір і не обпікав.

Увесь посуд, як і сама кухня, був ніби позолочений і декорований різними орнаментами. Усе було красиво і зі смаком оформлене.

Вечеря була приготована швидко – адже гурт кухарок зібрався чималий. Поки жінки готували, чоловіки організували стіл на свіжому повітрі. Атмосфера була насичена теплотою і водночас свіжістю. Пишна рослинність довкола напувала киснем кожну часточку повітря. З кількох столів склали довгий стіл, за яким умістились усі подорожні – усі двадцять вісім чоловік.

Аристарх Петрович потирав руки:

– Я відчував, що ця подорож буде неймовірна. І мені вже зараз усе дуже подобається, – він глибоко вдихнув, піднявши носа догори. – Відчуваєте? Як змінилося навіть повітря, а ми не так і далеко від’їхали від нашого дому. Але вже відчувається, що тут починаються володіння феніксян. Ви надзвичайні, любі мої! За вас – прекрасних жителів цієї чудової планети! – Аристарх Петрович підняв келих з вином.

Усі теж узяли келихи і почали радісно цокатися. До Адріани одночасно простягнули келихи Влад та Іолай. Вона сиділа за столом між ними двома. Дівчина поглянула на одного, потім на іншого, і почергово цокнулася з ними. Вона відчувала наелектризованість з обох боків. Це було якесь енергетичне змагання. Адріана намагалася однаково спілкуватися з обома, жодному з них не надаючи переваги. Але чоловіки кидали один на одного косі погляди, намагаючись перетягнути на себе увагу дівчини.

Вечеря затягнулася – як хороше святкове застілля. Засиділися до сутінків. Коли стемніло – зовні на готелі, на колонаді та обеліску засвітилися численні лампочки. Це була чарівна ілюмінація. Земляни захоплено роздивлялися численні світлові візерунки.

– Я такі ілюмінації бачив на фотках кінця 19-го століття, та й на гравюрах 18-го століття. Думав, що то фейк, – сказав Мирось Тоні.