Глава 14. Від’їзд

– Може, все-таки не поїдеш? – Соломія намагалася відрадити Сергія від поїздки, коли він зранку збирав речі в подорож. – Не хочу відпускати тебе. І Тоню не хочу пускати.

– Солю, мені дуже цікаво подивитись, як живуть місцеві мешканці. Хочу на власні очі побачити цю цивілізацію, яка бозна скільки вже існує на цій планеті. Взагалі в голові не вкладається: яким може бути їхнє життя, звичаї. Навіть на Землі он скільки народів і культур. А це – ну, зовсім далекі від нас люди. Мені здається, вони люди. Я не знаю, що показали генетичні дослідження, але візуально – вони люди. Люди на бозна якій відстані від нас! Ми знайшли цю планету, здавалось би, вона через свою віддаленість мала би бути зовсім не такою, як Земля. А вона така схожа на нашу планету. Та ще й населяють її такі люди, як ми. Мені неймовірно цікаво побачити цю альтернативну реальність. Тому не відмовляй мене.

Соломія зітхнула:

– Гаразд, не буду. Хоча мені й важко.

– Їдьмо краще з нами, – запропонував Сергій.

– Ой, ні! – жінка замахала руками. – Це не для мене. Для мене цей переліт був страшенним стресом. А тут ще одна паралельна реальність – моя психіка цього не витримає.

Сергій облишив збирати речі, підійшов до дружини і обійняв її:

– Моя кицюня. Тебе досі мучить депресія?

– Та є трохи, – зітхнула Соломія.

– Мені страшно тебе лишати саму, – мовив Сергій.

– Ні-ні, не переймайся. Мені тут краще, ніж їхати невідомо куди. Тут я вже трохи обжилася. Та й діти мої у школі без мене як будуть? Ні, я лишуся, побуду на господарстві. З батьками твоїми.

– Будеш за батьком наглядати, – підморгнув Сергій.

– Щоб нікого не споював? – усміхнулась Соломія.

– Еге ж.

До кімнати зайшла Тоня.

– Мамо, ти знаєш, де мій великий бузковий рюкзак? Ніде не можу його знайти, – спитала вона.

– Та в тій великій шафі у вітальні, на верхній полиці, – відповіла Соломія.

– Дякую, мам, – Тоня вийшла з кімнати.

– Вона така рада, що поїде з Миросем у цю подорож. Взагалі світиться вся, – Соломія замиловано дивилась на двері, де щойно була Тоня.

Сергій усміхнувся:

– Так, вона це сприймає як романтичну подорож із коханим. Я за неї радий.

– Литвиненки – хороші люди. Та й загалом: поріднитися з друзями – я якось про це й не мріяла, – сказала Соломія.

– Так, несподівано було дізнатися про почуття Тоні до Мирослава, – додав Сергій.

Він продовжив збирати речі. Соломія, внутрішньо відпустивши чоловіка, заходилася йому допомагати.

За годину Тоня з батьками та дідусем і бабусею вийшли на дорогу. Там уже стояли Литвиненки. Тетяна з батьками вийшли провести Андрія і дітей.

Мирось підбіг до Тоні, поцілував її у щоку і взяв її речі:

– Доброго ранку, кохана!

– Доброго ранку, – засяяла усмішкою Тоня.

– Готова до мандрів?

– Авжеж. Так хвилююся в передчутті надзвичайної мандрівки, – відповіла дівчина.

– Ох, подорож точно має бути незабутня, – сказав Мирось, значуще підвівши брови.

За кілька хвилин з-за рогу будинку виїхали три чаріоти. Вони їхали колоною, один за одним. Загальмували на дорозі між будинками Литвиненків і Самійленків.

З одного чаріота вийшла Еля, за нею Іолай.

– Вітаю! – сказала Еля.

Іолай вклонився всім. Він відшукав поглядом Адріану і всміхнувся їй. Адріана всміхнулась йому у відповідь і зашарілася.

– Ого! Вас багато! – прокоментував Андрій кількість людей у чаріотах.

– Так, – відповіла Еля. – З нами їде навіть Аристарх Петрович.

Аристарх Петрович висунувся з вікна чаріота і помахав усім. Всі помахали йому у відповідь. Аристарх Петрович був в одному чаріоті з друзями Іолая.

– Потужно, – прокоментував з усмішкою Андрій.

– Іолай не зміг йому відмовити, – додала Еля.

Іолай заусміхався.

– А ще з нами їдуть генетик Святослав Гордійчук, його дружина фізикиня Ірина Вишневецька та їхня донька Соня, – повідомила Еля.

Тоня, почувши про Соню, насупилась і недовірливо подивилась на Мирося. Він помітив її погляд, узяв її за руку і міцно стиснув.

– А ще біолог Олесь Загородній, етнолог Василь Піддубняк, психологиня Віра Іванівна Білецька і наша неймовірна лікарка Марія Іванівна Пастернак, – додала Еля.

– Яка чудова зібралась компанія, – прокоментував Олексій Іванович.

У цей момент з-за рогу дому з’явився ще один чаріот. Він під’їхав до решти. Звідти вийшов Влад і підійшов до компанії.

– Вітаю, шановне товариство! Не міг не приєднатися до вас, – повідомив Влад, широко усміхаючись. – А також я подбав про нашу спільну безпеку: з нами поїдуть майор Аріна Липецька та її чоловік капітан Назар Остафійчук з кількома своїми підлеглими.

Іолай з подивом подивився на Влада:

– Навіщо охорона? Ви думаєте, ми небезпечні?

– Ні-ні, у жодному разі, – виправдовувався Влад. – На всяк випадок – раптом якісь небезпечні тварини чи ще якась ситуація.

Іолай похитав головою:

– У цих краях нема небезпечних тварин. Але воля ваша. Ми все одно раді гостям.

– То що, всі готові їхати? – спитала Еля.

– Так, – відповів Андрій.

– Тоді завантажуйте речі до мого чаріота – він поки порожній, – сказала Еля.

– Я поїду з вами, – сказав Іолай. – Але тільки до околиці міста. Ми там залишили свої колісниці. Маємо пересісти на них.

– Цікаво побачити ваші колісниці, – сказав Сергій.

– Звичайно, вже скоро, – відповів Іолай.

За містом стояли три великі золоті колісниці. Вони зовнішнім виглядом нагадували античні колісниці, оздоблені розкішними орнаментами. Але це були машини, з накриттям і вікнами. Попереду було щось подібне до щогли, на якій була куля, що вінчалася гострим наконечником.

– Вони золоті? – спитав Сергій, коли чаріот зупинився побіля колісниць.

– Позолочені, – відповів Іолай.

– Ого, яка розкіш! – висловив емоції Сергій.