Глава 13. Запрошення

Вже надвечір до дому Литвиненків завітав Іолай. Він освоїв флайборд і захоплено пересувався містом.

– Сьогодні наша Адріаночка дуже популярна. Всі гості до неї, – мовила Наталія Владиславівна, відчинивши двері молодому чоловікові. Іолай здивувався цим словам, але не став розпитувати.

Мирось теж саме опинився у вітальні і, побачивши Іолая, привітався з ним.

– О, якщо я тебе вже зустрів, то хотів спитати. А та шкатулка, що ти подарував Адріані, золота?

– Ні, це не золото. Золота на нашій планеті мало. Це орихалк, – відповів Іолай.

– Орихалк? – здивувався Мирось. – Той самий орихалк, що згадують давньогрецькі письменники? Про який Платон писав, що в Атлантиді використовувався самородний орихалк, який за своєю цінністю поступався лише золоту?

– Не знаю, хто такий Платон, але так і є. Орихалк – це метал, який поступається лише золоту. І в нас багато орихалку.

– Я здивований. Може, просто збіг назв… – міркував Мирослав. – Але який ще може бути збіг назв, якщо прямо такий метал описано в літературі?! Його на Землі вже не видобувають. Але в літературі збереглися описи цього металу. І з цією ж назвою.

– Як цікаво… – хитав головою Іолай. – У нас так багато спільного із вами, що аж страшно.

Тим часом Наталія Владиславівна покликала Адріану. Вона була червона від сліз, чим збентежила бабусю.

– Дякую… Я зараз приведу себе в порядок і вийду.

Адріана не очікувала, що Іолай навідається до неї. Та ще й у такий момент, коли вона хоронила свої почуття до нього. Нічого, ще трішки – і він поїде зі своїми друзями додому, а вона почне його забувати. Можна ж іще наостанок насолодитися його присутністю!

– Я сьогодні шукав тебе, Адріано, – сказав Іолай, сівши на дивані біля дівчини. Мирось нишком пішов, аби не заважати сестрі бути наодинці з тим, хто їй подобався.

– Так? – здивувалась Адріана. – А я була в одному дуже гарному місці. Це прекрасна долина між горами. І в цій долині все таке неземне і незвичне для мене.

– А на Землі теж є красиві місця? – спитав Іолай.

– Так… Були… На Землі було багато красивих місць. Дуже красивих. Були і гори, і долини, і моря, і океани… А тепер усе загинуло… – Адріана гірко зітхнула. Іолай поклав їй руку на плече і гладив, намагаючись утішити. Дівчину розривали на частини суперечливі відчуття: їй подобалось, що Іолай проявляє до неї співчуття і сердечне тепло, але дуже гнітила необхідність не підтримувати жодних стосунків із ним.

– А знаєш, я можу показати тобі світлини з Землі. В мене їх багато, – запропонувала Адріана.

– Звісно, я дуже хочу побачити вашу планету і ваше життя на ній. Це дуже цікаво! – загорівся бажанням Іолай.

Адріана принесла комп’ютер, і вони майже годину роздивлялися фотки, на яких було закарбоване життя, що вже здавалося сном, – настільки те все різнилося із сьогоденням. Скільки відтоді Адріані довелося дізнатися і пережити. Вона частково заздрила собі колишній, що радісно всміхалася з тих земних світлин. Адже тоді ще не було катастрофи, не було переселення назавжди. Тоді були такі звичайні і затишні будні, схожі між собою, а від того стабільні і сповнені впевненості.

– Адріано, я дуже вдячний тобі за ці світлини. Це так неймовірно – бачити інопланетне життя, про яке ще недавно не підозрював. І я прийшов до тебе з пропозицією. А після того, як ми подивилися ці фото, я переконався, що ти маєш прийняти її.

– Так? – Адріана почервоніла: хтозна, що за пропозиція у цього красеня. Але самі лиш слова змусили її серце битися прискорено.

– Ми порадилися з моїми товаришами і вирішили запропонувати вам поїхати з нами в Геополіс. Ми хоч і зібрали багато доказових матеріалів про ваше існування, але все ж саме ваша присутність була б найкращим доказом для нашого народу. А якщо ви ще й візьмете ваші світлини, відео, голограми, якісь пристрої – наші старійшини вже не матимуть аргументів для заперечення. Але, звичайно, якщо ви самі захочете, якщо довіряєте нам.

Адріана дивилась на Іолая, як зачарована. Усі його слова здавалися їй якоюсь магією, ніби вона перебувала уві сні. Раптом дівчина впіймала себе на думці, що вже десь це бачила. Так! Саме уві сні колись давно вона зустрілася з цим вродливим чоловіком. І в тому сні він був її нареченим. Вона тоді знала, що він інопланетянин, але у сні це її не лякало. Адріану пересмикнуло від цієї думки, наче холодний вітер раптово повіяв на неї.

– То що скажеш? – спитав Іолай, ніяково дивлячись на дівчину, що заворожено дивилась на нього і мовчала.

Адріана ніби прокинулась:

– Так, це хороша ідея. Треба лише з батьком порадитись.

На обличчі Іолая засяяла усмішка:

– Я сподіваюся, що він теж погодиться їхати. Він дуже розумна і мудра людина. І міг би донести до наших старійшин усю правду про вас.

Іолай подивився на подарований ним діамантовий кулон на шиї Адріани:

– Він тобі дуже пасує. Ти дуже красива.

– Дякую, – прошепотіла Адріана, відвівши погляд убік.

Від хвилювання вона скочила з дивана і затараторила:

– Піду пошукаю батька. А може, ще хтось із нами схоче поїхати? Може, Мирось, а може, і Тоня також… І ще хтось із Самійленків. І з Центру управління, може, науковці якісь, їм, напевно, буде цікаво побачити вашу країну, ваше місто…

– Так-так, – погодився Іолай. – Це дуже гарна ідея. Я зачекаю тут.

Адріана майже вибігла з вітальні. Вона не могла опанувати себе. Думки плутались, серце билося гучно і, здавалося, дуже помітно. Як же все це недолуго! Чому саме тепер, коли вона зібралася зачинити двері свого серця для цього забороненого почуття, усе нові й нові лоскітливі промінчики надії просочуються крізь ці двері, даруючи серцю солодке відчуття щастя?

Опанувати себе Адріані допомогли організаційні клопоти. Вона знайшла батька і поговорила з ним. Андрій дуже зацікавився такою пропозицією. Він зв’язався з Центром управління. Їхати погодилася Еля. І обіцяла зібрати групу з кількох учених. Мирось тим часом навідався до Самійленків – їхати без Тоні він не хотів. І зацікавив не лише Тоню, а й її батька Сергія.