Глава 12. Генетичне дослідження

У Вінниці при Центрі управління була потужна лабораторія. Її спорудили ще під час заселення першопрохідців. Найкваліфікованіші хіміки, фізики, генетики працювали у таких лабораторіях на Феніксі. Туди були відібрані найкращі, адже на них покладалася відповідальна місія дослідження безпеки і релевантності природніх умов планети потребам переселенців із Землі.

Із самого ранку Влад пішов до лабораторії. Результати аналізів феніксян були вже готові. Дослідження проводив відомий земний генетик Ярослав Залужний. Він був серед тих найвидатніших учених, які, евакуювавшись із Землі з усіма, стали до лав дослідників всього живого на новій планеті і досягли вже чималих результатів.

– Ярославе, доброго ранку! – привітався Влад.

– Доброго, доброго раночку, Владику! – відповів Ярослав.

– Ви вже маєте чим мене порадувати?

– Ой, маю! Маю, хлопче, такі грандіозні результати, – сказав захоплено учений.

– Справді? – Влад усміхнувся і підняв брови.

– Так, ходімо зі мною, я тобі все детально покажу і розкажу.

– Так-так, ходімо.

За пів години Влад вийшов з лабораторії. Він став на летючу платформу і полетів у бік житлових кварталів. Було ще дуже рано. І людей на вулицях було мало. Сонячні промені пробивалися крізь гори та гігантські дерева і м’яко падали на будинки. Влад загальмував біля дому Литвиненків. Він упевнено постукав у двері.

Йому відчинила Наталія Владиславівна:

– Ой, Владику! Ти чого так рано?

– Доброго ранку, пані Наталіє! А я до Адріани. Вона вже прокинулась?

– Так-так, проходь.

Влад розмістився на диванчику у вітальні. Наталія Владиславівна пішла до кімнати Адріани. Через якийсь час вона повернулася:

– Скоро вона вийде. Заварити тобі кави?

– Не відмовлюся, дякую.

Влад був спокійний і врівноважений. Він майже ніколи не виявляв емоцій. Будучи напрочуд комунікабельним і чемним, він завжди міг знайти потрібні слова і рішення. Чоловік блискавично справлявся з проблемами і добре вів усі справи в Центрі управління. Проте у випадку з Адріаною він почав виявляти слабкість. Вона дуже йому подобалась. І Влад часто не міг контролювати свої емоції в її присутності. Ось і тепер, чекаючи на дівчину, молодий чоловік глибоко вдихав і видихав, намагаючись позбутися душевного хвилювання.

– Привіт! Ти так рано. Не очікувала, – усміхнулась Адріана, зайшовши до вітальні. Дівчина сіла на стілець, поряд з диваном.

– Доброго ранку, Адю! В мене для тебе новини.

– Справді? І які? – схвильовано спитала Адріана.

– Це стосується наших гостей. Ми вже провели генетичні дослідження і маємо результати.

– Невже? І які результати? – серце Адріани гучно пульсувало у вухах.

Влад пильно подивився в її очі, усміхнувся:

– Це поки не розголошується. Але я розповім тобі першій за умови, що ти поїдеш зі мною на прогулянку.

– Так… Добре… – несміливо відповіла дівчина.

У цей момент до вітальні зайшла Наталія Владиславівна, несучи підніс із чашечками:

– А ось і ваша кава.

– Ой, дякую, бабусю!

– Дякую, пані Наталіє.

Випивши кави, Адріана і Влад вирушили на прогулянку на летючій платформі. Вони летіли дуже довго. Дорогою Адріана бачила нові для неї види гігантських дерев. Вони пролітали над долинами з дуже високими запашними травами. Летіли між скелями, над водоспадами. Якийсь час за ними летіла істота, схожа на міфічного грифона. Грифон з цікавістю розглядав прибульців і, здавалося, змагався з ними у вправності польоту. Коли вони відлетіли від скель, грифон видав гучний писк і повернувся назад.

– Слухай, він дуже мені нагадує міфічних грифонів. А може, на землі також водилися грифони, і це ніякий не міф? – міркувала Адріана.

– Раніше я б ствердно заперечив таке припущення, – відповів Влад. – Адже нема фактичних доказів існування цих міфічних істот. Але в ті часи я і в інопланетян не вірив і вважав їх вигадками. Тому тепер, коли вже стільки всього побачив, не можу нічого заперечувати. Все може бути, Адю, все може бути.

Нарешті вони долетіли до місця призначення. Це була напрочуд красива долина, обрамлена намистом зі скель. Повітря коливалося від багатоголосого пташиного співу. Над галявиною кружляли численні комахи, різного вигляду і розміру. У долині росла велика кількість дерев, що зовні нагадували верби. Але замість листя їхні гілки вкривав рожевий пух.

– Як гарно! – не стримувала емоцій Адріана.

– Так, це одна з найгарніших долин в околицях наших земних поселень.

– Такі незвичні дерева, – дівчина торкалася рожевого пуху, розглядаючи його зблизька.

– А це взагалі безпечно – вони не отруйні? – схаменулась Адріана.

Влад підійшов до неї і поклав руку їй на плече:

– Тут усе безпечно. Ці місця ми дуже добре дослідили. І це, можна сказати, лікувальні дерева. Ми їх називаємо веалові дерева. З них добуваються ефірні олії, що допомагають від сили-силенної хвороб.

– Ого, – Адріана захоплено окинула поглядом дерева.

– Так, природа тут надзвичайно чиста, дівственна і щедра.

Влад поглянув на Адріану якось по-особливому. Вона вловила цей погляд і ніяково опустила очі.

– Ходімо, покажу тобі ще дещо.

Влад повів її до найближчої скелі. У скелі була величезна печера. Адріані перехопило подих:

– Нічого собі! Яка краса!

Стіни печери були із золота і самоцвітів. І всю цю красу підсвічували комахи, подібні до світлячків. Вони були досить великі – кожна завбільшки близько десяти сантиметрів. Вони випромінювали світло усім своїм тілом. Світлячки кружляли в повітрі, сідали на стіни, щось злизуючи своїми хоботками.

– Це золото на стінах? – спитала Адріана.

– Ні, золота на цій планеті мало (принаймні там, де ми бували). Але це також благородний метал. Його нема на Землі.

– Як мало, виявляється, ми знали, живучи на Землі. Скільки ж усього є цікавого у нашому Всесвіті! – Адріана щиро захоплювалась побаченим.