Глава 11. Делегація

Минуло близько двох тижнів. Землянам ще досі важко було призвичаїтись до того, які довгі дні і тижні на Феніксі. Вони часто перепитували одне в одного «який сьогодні день?». І здивовано реагували, коли чули те, що й так знали, але не могли повірити. Старші люди спали двічі на добу. Молодші насилу витримували бути бадьорими впродовж усього світлового дня і валилися з ніг, щойно темніло. Усі пили вітаміни та різні біодобавки.

Адріана засмучено сиділа біля голографічного екрану, монтуючи влог про вдале проростання помідорів на бабусиній грядці. Працювала автоматично, не думаючи про роботу. Думками вона знову була з високим інопланетним красенем. Він снився їй щоночі. І завжди так реалістично, що здавалося, що він уже нікуди не дінеться. Але сон закінчувався, і дівчина потрапляла в іншу реальність – туди, де доводилося чекати. Довго і безкінечно. Їй вже навіть почало здаватися, що Іолай з якихось причин передумав повертатися. Або ще гірше: раптом він потрапив у якусь біду… Ці думки геть зовсім убивали в ній оптимізм, роблячи неспроможною робити бодай найпростіші справи. У такі хвилини вона переставала рухатись, сідала і безрадісно дивилась в одну точку, ніби зависаючи.

Цієї ночі йшов дощ. Це була потужна багатогодинна злива – наче невидимий гігант лив воду зі свого невидимого гігантського відра. Дощі на Феніксі були нечастими, зате дуже рясними. За один день випадала місячна норма опадів. Злива заколисала всіх – ще звечора Литвиненки солодко поснули: багато хто навіть не був у змозі здійснити вечірній туалет через потужне розслаблення перед дощем. На цій планеті усі земляни були метеозалежними.

На ранок хтось довго і монотонно стукав у двері. Адріані крізь сон здавалося, що це дощ продовжує барабанити по даху. Вона прокинулась, бо почула голоси. Один із них був Мирославів. За мить він забіг до її кімнати і вигукнув:

– Адріано! Прокидайся! У нас гості!

Адріана різко сіла на ліжку:

– Це він?

Мирось вдоволено кивнув:

– Так, це він, сестро, це – він!

– Ой, матінко! – Адріана скочила з ліжка і почала швидко вдягатися.

– Ну, ти вдягайся, а я піду будити маму з татом. Дідусь і бабуся, здається, вже не сплять.

За п’ять хвилин Адріана спустилась у вітальню. Іолай, побачивши її, підвівся з диванчика і вклонився. Дівчина вклонилась йому у відповідь.

– Адріано, я щасливий знов бачити тебе, – сказав Іолай, широко і щиро усміхаючись.

– І я рада, – мовила Адріана, зашарівшись, наче школярка.

– У мене для тебе подарунок, – сказав Іолай ледь помітно тремтячим голосом. Він взяв у руки торбинку, що лежала на дивані, дістав із неї гарну різьблену шкатулку в античному стилі. Адріані здалося, що вона була із золота. Іолай відчинив шкатулку. Зсередини вона була оббита зеленим оксамитом. Чоловік витягнув зі шкатулки золотий ланцюжок з неймовірним діамантовим кулоном у вигляді сонця. Він підійшов до Адріани і надягнув їй ланцюжок на шию.

– Це дуже старовинний кулон. Він передавався з покоління в покоління. Як каже моя бабуся, йому вже тисяча років.

Очі Адріани округлилися:

– Ти що! Іолаю, я не можу прийняти такий дорогий подарунок, – Адріана підняла руки, аби розстібнути ланцюжок.

– Ні, у нас не прийнято повертати подарунки. Якщо хтось комусь щось дарує, то назад ніколи не приймає. І відмовлятися теж не можна, – заперечив Іолай, узявши Адріану за руки, щоб вона не знімала ланцюжок. Адріана відчула тепло його рук, від чого її всю кинуло в жар.

– Я від щирого серця дарую тобі цей кулон. І цю скриньку для його зберігання, – він простягнув Адріані шкатулку. – Вона також старовинна. Її виготовив майстер спеціально для цього кулона з ланцюжком.

– Ой… – Адріана взяла шкатулку і з цікавістю дивилась на неї. – Дякую. Це дуже дорогі подарунки.

– У нас багато старовинних речей. Це традиція – зберігати родинні прикраси, побутові речі, – сказав Іолай.

– Це так незвично, – хитала головою Адріана. – У нас на Землі майже ніхто не має старовинних речей. Усе, що є, зберігається в музеях, сховищах.

– У музеях? А що це? – здивувався Іолай.

– Це такі будинки, де зберігають старовинні речі людей, які жили дуже давно.

– А чому не зберігають у ваших родинах? – не розумів Іолай.

– А тому, що на Землі було багато воєн, геноцидів, революцій, катаклізмів, – через усе це скарби втрачалися, не зберігалися в родинах. У двадцятому столітті, наприклад, люди під час голоду віддавали золоті прикраси за хліб.

– За хліб? Невже не було їжі?

– Так… Людей навмисно морили голодом, щоб знищити.

– Мені складно в це повірити! Як можна знищувати людей?! А ще я не розумію, коли це – двадцяте століття?

– Більш як сто років назад. Земних років, – відповіла Адріана.

– А тепер на Землі не вбивають людей? – схвильовано спитав Іолай.

– Так помітно ні. Але щось постійно відбувається погане. На Землі так і не змогли подолати епідемії, війни, бідність, катастрофи.  Ми ніби завмерли у своєму розвитку. Зате гіперсучасні космічні кораблі були спроєктовані надто швидко, коли це комусь стало потрібно, як тільки наблизилась загроза астероїда. Таке відчуття, що все відбувається навмисно, за помахом палички невидимого диригента.

– Це все дуже складно, Адріано. Ваше життя на вашій планеті дуже відрізняється від нашого. І мені складно це зрозуміти. Але я постараюсь. Мені потрібен час.

– Вибач мені, що я тебе засмутила, – Адріана винувато подивилась на Іолая, піднявши брови будиночком.

Іолай обхопив своїми долонями її долоні:

– Ні, не вибачайся. Тепер я розумію, чому ти так зреагувала на мій подарунок.

– Так, – ніяково усміхнулась Адріана, дивлячись Іолаю в очі. Вони були такі блакитні, живі і привітні, що дівчина на мить забула, хто вона, втративши орієнтацію в часі і просторі. Молодий чоловік теж зніяковів. У вітальні повисла якась позачасова тиша. Її порушив голос Андрія: