Глава 10. Іскра

Адріана вже годину сиділа в своїй кімнаті, роздивляючись фото Іолая, зроблене на дамбі. Він мав трохи розгублений і водночас дуже милий вигляд. Застиглий на знімку погляд його блакитних очей був спрямований ніби в самісіньку душу. Дівчина дивилась і мимоволі відводила погляд, коли на мить здавалося, що він справжній. Потім дивилася знову і знову.

– Сестричко, до тебе можна? – зазирнув до кімнати Мирослав. Він зайшов і сів поряд з Адріаною. – І що ти тут робиш? Роздивляєшся фото нашого інопланетного гостя?

Адріана почервоніла:

– Та нічого такого я не роблю… Ось готую відео про дамбу та жителів Фенікса для міжнародного чату.

– М-м-м, ясно-ясно, – хитро всміхнувся Мирось, здогадавшись, що сестра приховує своє захоплення Іолаєм. – Молодець, це дуже круто. Маєш почесну місію.

– Так… До речі, можеш поділися своїми враженнями. Я буду додавати у влог свідчення очевидців.

– Гарна ідея, – оцінив Мирось. – Я готовий давати інтерв’ю.

– Ага, зараз… – Адріана почала готувати прилади до запису.

Пізніше Адріана зустрілася з Тонею, аби записати ще одне інтерв’ю про Іолая. Подруги пішли прогулятися до ріки. Вони взяли з собою невеличку сумку з продуктами для імпровізованого пікніка і розкладні пледи. Це були спеціальні пледи, що складалися до розмірів мізинця. А коли розкладалися, то наповнюючись повітрям, отримували значні розміри і досить щільну структуру.

Берег потопав у хвилях пташиного співу. Шум ріки розслабляв і налаштовував на оптимізм. Це місце було досліджене вже багато разів і відтак безпечне для землян.

– Тоню, – Адріана серйозно поглянула на подругу, – як у вас із Миросем? Усе серйозно?

Тоня заусміхалася: внутрішнє сяйво несказанної радості проступило на її обличчі.

– Так, серйозно. Навіть дуже серйозно. Ні з ким досі у мене нічого подібного не було.

– А що це? Що таке особливе ти відчуваєш? Чому ти така впевнена? – цікавилась Адріана.

– Я відчуваю до нього неймовірну ніжність і тепло. Водночас – він дарує мені те саме. Це якісь невидимі ниточки між нами. Ніби ми одне з одним завжди, навіть коли не поруч. Як зараз. Ось таке відчуття, що він «мій», а я – «його». Якась спорідненість, духовна, душевна, фізична…

– Ох, нічого собі… – Адріана прямо відчула те, про що говорила Тоня: настільки щирою була подруга.

– Так… – солодко зітхнула Тоня. – Сама не можу повірити своєму щастю. А особливо після того, що ми пережили… Цей армагеддон…

– А як у вас усе проявилося? Як ви дізналися, що любите одне одного? – розпитувала Адріана.

– Після нашого прибуття на цю планету я почала сильно ніяковіти в присутності Мирося. Це була якась неконтрольована стихія. Серце билося просто шалено, щоки наливалися рум’янцем. Я нічого не могла вдіяти. І Мирось усе зрозумів. Він сказав, що я давно йому подобалась, але він не зізнавався. Чекав. І тепер помітив, що я себе поводжу неприродно. Та ще й той випадок із поцілунком Соні – він узагалі вибив мені землю з-під ніг. Я так сильно приревнувала, що складно було не побачити моїх почуттів. Тоді Мирось відкрився мені. Це найсолодша мить, яка у мене коли-небудь була, – Тоня сяяла усмішкою.

– Це чудово! Я така за вас рада, – Адріана міцно обійняла подругу.

– Але ж ти не просто так запитуєш це? – Тоня відчула недомовленість з боку Адріани.

Адріана опустила очі і усміхнулась:

– Так… Я хотіла дещо зрозуміти… Знаєш, я ніколи не була закохана.

– Знаю, і мені завжди було це дивно, адже ти така чутлива натура.

– Є таке… – погодилась Адріана. – А тепер зі мною щось відбувається. Щось таке легке, невловиме, як весняний вітерець. Не можу ні на чому зосередитись. Сідаю робити влог, а думки лише про нього…

– Про Іолая?

– Це так помітно? – схвильовано спитала Адріана.

– Для мене – так. Може, твоя мама і не помічає нічого. А ми з Миросем одразу помітили.

– А, то ось чому він мене підколює?

Тоня широко усміхнулась:

– Ти ж знаєш свого брата. Він не вміє стримувати своїх емоцій.

– О, так!

– Я рада за тебе, Адю.

– Але ж… Іолай – інопланетянин.

– І що? – міркувала Тоня. – Буває, люди все життя живуть на Землі самотньо. Нікого не зустрічають. А все тому, що їхня половинка живе десь на іншій планеті. А тобі пощастило – ви зустрілися завдяки щасливому, чи вірніше нещасному збігу обставин.

– Та ну! Скажеш таке! – Адріана засміялася.

– Ну, а звідки нам знати? – стояла на своєму Тоня. – Ми ж узагалі не знаємо, як твориться кохання.

– А якби він був якимсь рептилоїдом? Таке кохання теж було б можливим?

– Не виключено… Люди закохувались і в голограми, і в роботів…

– Та то ж збочення якісь. Ми зараз говоримо про нормальні стосунки і здорову, хай і відносно, психіку, – сказала Адріана. – Ой, Тоню… Зі мною щось не так, мабуть…

– Що не так?

– Ну, як же? Я реально збоченка. Я серед мільярдів землян не знайшла собі нікого, а закохалася у місцевого, про якого нічогісінько не знаю. Можливо, у нього взагалі несумісні з нашими ДНК? Можливо, такий союз узагалі смертельний для когось із нас, або й навіть для обох? – Адріана хитала головою з боку в бік.

– Та ти навіть не знаєш, чи сподобалась йому. Тому такі висновки дуже й дуже передчасні.

– Так, я справді щось надто далеко вже заглядаю… Але не можу нічого із собою вдіяти, – зітхнула Адріана.

Тоня погладила її по плечу:

– Тобі потрібно відволіктися, подружко. Серйозно займися влогом. Згадай – твоє відео чекають мільйони людей. Уявляєш, що переживатимуть усі, довідавшись таку незвичайну правду про Фенікс?! Зберися. І для початку запишемо інтерв’ю зі мною.

– Так-так, авжеж, – Адріана зробила повільний глибокий вдих і видих. – Все, я готова. Давай писати.

Ввечері Адріана виставила відео в чат. Воно майже одразу набрало мільйони переглядів. Влад вирішив провести відеоконференцію з різними країнами і покликав Адріану до Центру управління для участі в ній. Того вечора дівчина стала знаменитістю.