Глава 5. Перше свято

Зранку Адріана прокинулась від дзвінкого дівочого сміху. Поряд з голосами дівчат чувся голос Мирося, який, вочевидь, жартував. Адріана встала з ліжка, накинула халат і пішла поглянути, що там відбувається.

– Доброго ранку… – сказала Адріана, побачивши біля дверей двох молодих дівчат, поряд з якими стояв Мирослав, тримаючи в руках якусь листівку.

– Доброго ранку! – відповіли дівчата в один голос.

– Дівчата запрошують нас на святковий вечір-знайомство, – повідомив Мирось, демонструючи Адріані листівку.

– О-о, як цікаво, – щиро зраділа Адріана. – І багато запрошених?

– Ой, дуже багато. Усі. Нам же треба відсвяткувати ваше успішне прибуття на Фенікс, – повідомила одна з дівчат, що мала хвилясте каштанове волосся.

– А ви давно на Феніксі? – поцікавилась Адріана.

– Ой, дуже давно. Вже десять років, – сказала дівчина.

– Ох, нічого собі! – здивувалась Адріана.

– Я Соня Гордійчук. Мої батьки – науковці. Святослав Гордійчук та Ірина Вишневецька. Я ще маленькою дівчинкою прилетіла з ними сюди. А це моя подруга Оля Остафійчук. Її батьки військові. Вони стежать за порядком і безпекою.

– Це дуже цікаво. І приємно з вами познайомитись, – сказала Адріана.

– І нам приємно, – відповіла Соня. – Але вже час іти. Бо ще багато будинків треба обійти.

Соня грайливо поглянула на Мирося:

– Сподіваюсь, побачимось увечері.

– Так, звісно, – відповів Мирось.

– Ми прийдемо. Дякуємо за запрошення, – сказала Адріана.

– І повідомте вашим сусідам, бо нам ніхто не відчинив, – попрохала Оля.

– Гаразд, – погодився Мирось.

Соня і Оля вийшли з будинку, стали на флайборди і полетіли до наступного будинку вниз по вулиці.

– Отже, святковий вечір, – задумливо промовила Адріана, дивлячись услід дівчатам.

– Так, усе як на Землі. Куди без свят, – сказав Мирось.

– Здається, ти сподобався цій Соні, – Адріана підморгнула братові.

– Та ну тебе! З чого ти це взяла?

– Вона так на тебе дивилась, аж іскри сипались з очей!

– Ой-ой! – Мирось скептично закотив очі.

До Адріани підбігло біле кошеня і стало ластитись, тручись об її ноги. Адріана підняла його на руки.

– Іди сюди, моя маленька! Треба якось її назвати, – сказала дівчина.

– А це вона? – спитав Мирослав.

– Так, це дівчинка. Нехай буде Кіті. Ти не проти?

– А чого я маю бути проти? Нехай буде Кіті, – усміхнувся Мирось. – Сходжу-но я до Самійленків.

– Іди-іди, – ствердно кивнула Андріана, гладячи Кіті, від чого та почала мурчати ще голосніше. – А я піду вип’ю кави, поки це задоволення нам ще доступне.

Мирось постукав у двері будинку Самійленків. Довгий час ніхто не відчиняв.

– У цих будинках узагалі є якийсь дзвінок? Чи треба лише стукати – як у давнину? – бурчав Мирось, оглядаючи простір навколо дверей.

Але зрештою йому відчинила Тоня. Дівчина була в нічній сорочці і мала заспаний вигляд.

– О-о-о, то ви ще спите! Вибач, що розбудив.

Тоня зашарілася:

– Так, ми пізно полягали. Дивилися наше земне кіно, згадували минуле.

– Ох, так, я тебе розумію… – зітхнув Мирось.

– Може, зайдеш, вип’ємо разом кави? – несміливо запропонувала Тоня.

– Так, я не проти, – погодився Мирось.

Тоня і Мирось зайшли до кухні. Тоня накинула на плечі шаль, що висіла біля дверей.

Дівчина приготувала дві чашки. Загула кавоварка. Тоня присіла на стілець.

– Батьки ще сплять? – порушив незручне мовчання Мирослав.

– Так. Мені здається, ще досить рано? Ніяк не можу звикнути до цієї довгої доби на Феніксі, – сказала Тоня.

– Так, я теж… геть зовсім не розумію, на який годинник орієнтуватися. 36 годин! Якби на Землі були такі довгі дні!

– Було б дуже круто. Скільки б ми могли всього встигати за день. Тепер у нас є шанс робити це тут. Будемо встигати все. Аби тільки організм призвичаївся до нового графіка.

– Так… – протягнув задумливо Мирось. – І от сьогодні ми встигнемо добряче нагулятися.

– Так? – Тоню кинуло в жар від таких слів. Якісь лоскітливі передчуття пронизали її серце. Мирось пропонує їй разом провести час?

– Я так розумію, до вас ніхто не приходив із запрошенням на сьогоднішній святковий вечір?

– Ні-і…

– Бо ви дуже солодко спите. До нас приходили і вручили запрошення. – Мирослав дістав із кишені згорнуту листівку і простягнув її Тоні.

Тоня пробіглася очима:

– О-о, це така чудова ідея! Це справді потрібно було зробити. А бачиш, який час зазначений? Двадцята година.

– Дитячий час по-місцевому, – зауважив Мирось.

– Ага.

Вони засміялися. Тоня відчула полегкість, і їй вдалося трішки розслабитись, адже останнім часом вона почувалась напружено поряд з Миросем.

– Сонце заходить аж о 32-й годині, виходить? – спитала вона.

– Здається, так. Наші першопрохідці максимально намагались наблизити часову систему до земної. Північ о 36-й годині, – сказав Мирослав.

– Так. А світанок зараз о 8-й?

– Щось біля того. Це типу літо зараз. І дні довгі. Аж 24 години світловий день.

– Так, це неймовірно. І дуже незвично, – кивала головою Тоня.

Дівчина встала і підійшла до кавоварки.

– Кава готова, – радісно повідомила вона. – Тобі з цукром?

– Аякже, – сказав Мирось. – Буду я відмовлятися від наших земних радощів!

Задзвеніла ложечка об стінку фарфорової чашки. Тоня подала каву Миросеві і сіла поруч, узявши каву й собі.

– Тобі пасує ця нічнушка, – сказав Мирось, відсьорбнувши каву. Він якось незвично по-новому глянув їй у вічі.

– Та ну… – зашарілася Тоня, глибше закутуючись у шаль. – Не встигла перевдягтися…

– І взагалі – Фенікс пішов тобі на користь. Ти якось аж розцвіла. Така гарненька стала.

Мирось глибоко дивився їй у вічі. Тоня ледь витримувала цей погляд. Очі почали червоніти і наливатися сльозами. Вона потупила погляд і мовчки відсьорбнула каву.