Глава 4. Дамба

За два дні до будинку Литвиненків постукали. Адріана відчинила двері. На порозі стояла Еля.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, Елю!

– А тато вдома?

– Так.

Еля трохи ніяковіла:

– Я б хотіла з ним поговорити…

– Гаразд, я покличу батька.

Андрій зайшов до вітальні.

– Андрію, я б хотіла з вами поговорити.

– Так, авжеж. Про що?

Еля поглянула у бік, де стояла Адріана. Потім подивилася на Андрія:

– У день прибуття ви казали, що бачили велику дамбу…

– Так, ми з Сергієм бачили її.

– А чи могли б ви мені її показати? – несміливо спитала Еля.

– Звісно. Але за умови, що ви відвезете мене до місця, де приземлився наш корабель. Бо я ще погано орієнтуюся на цій планеті. Мій флайборд запам’ятав шлях від тієї галявини до дамби. А навіщо це вам?

– Як ви вже зрозуміли, ми не будували цієї дамби. І це не єдиний такий об’єкт, що ми бачили на цій планеті.

– Нічого собі… – здивувався Андрій.

– Так… Я збираю інформацію про це. І дуже хотіла б оглянути дамбу.

– Звичайно, я проведу вас туди.

– Я вам дуже вдячна, – Еля підняла брови будиночком. – Тільки у мене до вас прохання: не кажіть нічого Владові. Він дуже скептично ставиться до цього. Не треба, щоб він знав про це, перш ніж у мене будуть реальні факти.

– Гаразд, я не казатиму Владові.

– Тату, я теж дуже хочу побачити цю дамбу. Можна я також поїду? – попрохала Адріана.

Андрій питально поглянув на Елю.

– Я не проти. Ти можеш поїхати, Адріано, – погодилась Еля.

– Ура! Ми їдемо на нашу першу екскурсію! – зраділа Адріана.

За двадцять хвилин Андрій з Адріаною були готові їхати. Вони вмостилися у чаріоті Елі. Тетяна почула, як грюкнули двері будинку, і вийшла подивитися.

– І куди це ви намилилися? – спитала жінка, зазираючи через іще не зачинені дверцята всюдихода.

– Ми на невеличку екскурсію, – повідомив Андрій.

– Так? – Тетяна недовірливим поглядом зміряла чоловіка, а затим Елю. Потім поглянула на Адріану і, ніби заспокоївшись, усміхнулась. – Ну, гаразд. Будьте обережні.

– Звісно, ми будемо обережні, – запевнив її Андрій. – Бувай, люба!

Двері чаріота м’яко зачинилися, і всюдихід рушив від дому.

Адріана була в піднесеному настрої. Вона відпустила ситуацію і намагалася жити сьогоднішнім днем. А сьогодні вона бачила перед собою неймовірно гарну природу, осяяну променями сонця. Це була ніби поїздка парком Юрського періоду, де вільно розгулювали небачені тварини, літали незвичні птахи, сюркотіли в траві якісь чудернацькі коники-стрибунці. Природа була така чиста і жива, що душа при спогляданні таких видів сповнювалась радістю і особливою музикою. Андрій про щось розмовляв з Елею. Але Адріана зовсім не слухала їх. Нове життя нарешті почало її радувати. Так, на Землі був її дім, була її Батьківщина, але і ця, нова, земля була така мила і прехороша, що надихала Адріану передчуттями чудового життя.

На галявині, де вони нещодавно приземлились, Андрій дістав флайборд. Він пересів на свій девайс і полетів попереду чаріота, показуючи шлях.

Незабаром перед очима постала та сама дивовижна дамба. Андрій зупинився. Загальмував і чаріот. Еля з Адріаною вийшли і підійшли до Андрія. Перед ними відкривався чудовий вид на колонаду.

– Ну, нічого собі! – вигукнула Адріана. – Ми що десь у старовинну Грецію потрапили?

Еля здивовано хитала головою:

– Не може бути…

– А що саме не може бути? – поцікавився Андрій.

– Вона точнісінько так само збудована, як і решта будівель, які мені доводилось бачити.

– І багато таких на Феніксі? – спитала Адріана.

– Так, я бачила чимало, коли подорожувала у вільний від роботи час.

– І як це можна пояснити? – спитав Андрій.

– Влад говорить, що це справа рук земних колонізаторів, – відповіла Еля. – Якась програма створення на Феніксі копії Землі. Не залежна від основної колонізаторської програми. Начебто якісь мільярдери виділили кошти, щоб побудувати пам’ятки, подібні до земних, аби людству було комфортніше жити, коли переселиться на цю планету. Щоб не втрачати пам'ять про історичне минуле. Але, чесно кажучи, я в це не вірю.

– А чому не вірите? – спитав Андрій.

– Ці будівлі… Як вам сказати… – Еля збиралася з думками. – Вони надто старі. Я порівнюю їх з тими, які збудували ми за 10 років. Їхній ступінь зношеності – він абсолютно не співмірний. Кожна з тих будівель в античному стилі виглядає так, що їй щонайменше років 200. Влад не хоче цього помічати. І сердиться на мене. Каже, що в мене параноя і що все можна пояснити логічно. А я всього лише прагну дізнатися, куди ж ми потрапили. Чи раптом нема, крім нас, тут ще когось? Часом мені щось ніби всередині підказує, що я права. Але доказів у мене нема. Я лише збираю факти. І ось ця дамба один із них. Пропоную уважно її оглянути.

– Так, авжеж, – погодився Андрій. – Ходімо.

Вони підійшли до колонади. Колони були дуже високі, масивні.

– Схоже на граніт, – припустив Андрій, торкнувшись рукою каменю.

– Так, – погодилась Еля. – Але граніти на цій планеті більш міцні. Ми мали проблеми з їхньою обробкою.

– У них така ж ліпнина, як у колонах античного світу, – підмітила Адріана. – А цей обеліск напроти колонади – дуже схожий на наші земні обеліски. Тільки у нього якийсь золотий наконечник.

– Так, дуже цікаво. І несподівано тут таке знайти, – погодився Андрій. – Можливо, і справді ці споруди були збудовані для продовження нашої земної пам’яті…

– Але ж ця споруда не виглядає новою, – майже образилась Еля. – Ну, погляньте: ось тут, і тут ось – всюди сліди старіння і вивітрювання.

Андрій уважно оглянув «старі» місця:

– Елю, не хочу вас засмучувати, але могли й навмисно так робити. Є технології зістарювання. Можливо, автори проєкту хотіли якнайточніше передати дух античної епохи…