Глава 3. Освоєння

Литвиненки і Самійленки приїхали у Вінницю – саме назвами українських міст були названі українські містечка на Феніксі. Першопрохідці, які освоювали планету, вирішили, що так землянам буде легше звикнути до своєї нової домівки. Зайняті території були названі подібно до земних. І умовно називалися країнами. Насправді керівники проєкту переселення ще не знали, за якою моделлю житиме переселене на Фенікс людство. Можливо, варто було створити зовсім іншу соціальну систему, відмінну від земної. Без поділу на держави, без владних структур. Можливо, це був шанс запустити історію зовсім іншим шляхом, без грошових і торгових відносин, подібно до фантастичних утопій.

Перед тими, які прибули першими на цю планету, стояло завдання облаштувати життєвий процес на гідному рівні. Для цього на Фенікс були відправлені численні науковці, інженери, архітектори, будівники, аграрії. І мінімальний план був виконаний за десять років. На Феніксі не було правителів, не було представників влади. Були лише керівники тих чи інших напрямів. Були військові групи – для забезпечення безпеки. Усі десять років першопрохідці прожили без владних структур. І їм подобалась така модель відносин. Але з прибуттям на Фенікс величезної кількості людей потрібно було вирішити, як саме будувати нове суспільство. Та поки що все зводилося до звичайного розселення і освоєння у вже збудованих містечках.

Будинки у Вінниці були за площею близько ста п’ятдесяти квадратних метрів. Вони були розраховані на невелику родину із трьох поколінь. Саме такими були родини Литвиненків і Самійленків. Їх поселили в сусідніх будинках.

– Нарешті відпочинок, – Тетяна лягла на застелене чисте ліжко. – У мене зараз одне бажання – спати.

– Мамо, але надворі такий чудовий захід сонця, чи то пак Хадара. Ходімо подивимось.

– Ні, нічого не хочу. Цей захід Хадара тут не останній, – Тетяна лягла на бік і скрутилася калачиком.

– А ти, тату, ідеш зі мною дивитися на захід Хадара?

– Ходімо, Адріано, – відповів Андрій.

Вони залізли сходами на плаский дах будинку. Там були встановлені дві лавки, а поміж ними – стіл. Батько з донькою сіли.

– Вау! Це неймовірно! – Адріана їла очима яскраве небесне полотно. Небо над горизонтом залилося фіолетовим сяйвом, на тлі якого кучерявилися легкими мазками червоні, жовтогарячі, рожеві, жовті, золотисті і вохристі хмарки.

– Наш перший захід Хадара, – усміхнувся Андрій. – Хадара… Потрібно ще звикнути до цієї назви.

– А давай називати його сонцем? – запропонувала Адріана.

– А чому б і ні? – підняв брови Андрій. – Нехай буде сонце. Вінниця у нас уже є. Тепер у нас буде і сонце. Так і справді простіше звикнути до цієї реальності.

Литвиненки всі поснули. Крім Адріани. Вона дивилася у вікно і думала, думала. За вікном довгий час було світло. Сутінки на Феніксі тривали близько трьох годин. Небо було фіолетового відтінку і довгий час не згасало. Повітря вночі стало більш свіжим, проте температура не впала нижче 24 градусів за Цельсієм. У тій місцевості, де оселились українські переселенці, не було зими в земному розумінні. Було спекотне літо з температурою до 40 градусів. Була осінь, подібна до весни, і тепла зима, з температурою не нижче вісімнадцяти градусів. Рік на Феніксі тривав 911 днів, а у добі було 36 годин.

Адріану розбудило муркотіння поряд з її головою. Вона розплющила очі і побачила маленьке біле кошеня на своїй подушці. Дівчина сіла на ліжку і намагалася згадати, що відбулось напередодні. Прокрутивши в голові події попереднього дня, вона на мить подумала, що все було сном. Адже вона в звичайному будинку, у звичайному ліжку, поряд із нею муркоче звичайне кошеня. Вона погладила кошеня, від чого воно замуркотіло ще більш інтенсивно. Адріана встала з ліжка і підійшла до вікна, аби переконатися, що політ крізь космос, приземлення на Феніксі і освоєння будинку в інопланетному містечку – усе це було лише сном. І зараз вона нарешті прокинулася на Землі у звичайний літній ранок. Однак поглянувши у вікно, дівчина одразу зрозуміла, що все закарбоване в пам’яті не було сном: з вікна відкривався краєвид на долину з гігантськими феніксовими секвоями, між якими звивалася, виблискуючи сонячними іскрами, широка ріка. Навколо долини були не дуже високі гори, подібні до Карпат.

Кошеня скочило з ліжка, підбігло до Адріани і стало тертися об її ноги, голосно муркочучи і вигинаючи спинку. Вона підняла його на руки і стала гладити, задумливо дивлячись у вікно.

– Отже, не сон…

– Миросю, ти не допоможеш мені? – гукнула Тоня до хлопця, що засмагав на сусідньому подвір’ї, лежачи на покривалі. Він підвівся на ліктях і поглянув на Тоню, яка стояла з дротом у руці.

– А чим саме допомогти?

– Та ось, хотіла повісити дріт для білизни.

Мирось встав і підійшов до неї:

– Ти вже встигла щось попрати?

Тоня зашарілася:

– Так… Вирішила трохи освіжити речі. Все ж таки летіли у космосі. Знайшла у будинку пралку. Але в ній нема функції сушарки. Тож, сушитиму старим методом.

– Давай допоможу, – Мирось узяв із її руки дріт, торкнувшись її пальців. Тоня почервоніла ще більше і відчула, як миттєво пересохло у горлі.

Мирось закріпив кінець дроту на гачок під навісом, вочевидь, призначений для цього. Він розмотав дріт і став його натягувати, кріплячи до іншого гачка.

– А ти вже засмагаєш? – спитала Тоня тремтячим голосом. Вона злякалась, що Мирось міг помітити її хвилювання. Однак хлопець не звернув на це уваги.

– Так, засмагаю, – спокійно відповів він, продовжуючи натягувати дріт.

– А… не боїшся, що нам може бути шкідливим це чуже сонце? Ти запитував у провідників, чи це безпечно? – Тоня з усіх сил долала свою ніяковість.

Мирось повернув до неї голову і через плече поглянув їй у вічі:

– Ні, я не питав. Навіть не думав якось про це.

Погляд Мирося змусив її відвести убік очі.

– Ну, то ти будь обережнішим… Запитай, будь ласка.