Глава 2. Нова земля

Фенікс тягнув їх своїми магнетичними силами, відкриваючи просторі обійми новим дітям, усиновленим мимоволі. Нарешті після довгого, гнітючого перебування в безмежній космічній темряві, подорожні побачили нове небо. Воно було майже як на Землі, лише з незначним бузковим відтінком. Біло-блакитні сонячні промені вселяли життєдайну надію. Незабаром у вікнах заблимали зелені гілки: дерева на цій планеті були неймовірно високі, наче намагалися дотягнутися до самого космосу. До підніжжя одного з таких гігантів спустився корабель двох українських родин – Самійленків і Литвиненків.

Приземлення видалось легким. Конструктори попрацювали на славу: жоден спускний корабель не постраждав.

– Ну, ось і все. Ласкаво просимо на Фенікс! – сказав Мирослав.

Усі видихнули. З одного боку була полегкість через легке приземлення. Величезний шлях був уже позаду. А з іншого боку – невідомість, що очікувала їх на цій незнайомій планеті. Чи не дарма було все це? Вони познімали шоломи, відстебнули ремені і почали обніматися. Як би там не було, головне – живі.

– Яке тут чудове повітря! Навіть краще, ніж на Землі! – мовила бабуся Адріани Наталія Владиславівна. – Таке свіже, вогке, насичене. Просто неймовірно.

– Так, так, – підтвердила бабуся Тоні Ельвіра Борисівна.

– Але чомусь відчуваю себе аж надто важкою… – зауважила Адріана.

– А це тому, що Фенікс більший за Землю, – сказала Тоня. – Потрібно звикати до більшої гравітації. І сідати на дієту.

Усі засміялися.

– Ну що, будемо чекати зустрічальну групу чи підемо на розвідку? – спитав Мирось.

– Я б оглянув місцевість, – відповів Андрій, батько Мирослава і Адріани.

Андрію Петровичу було 57 років. Його батьки, Петро і Віра, не полетіли з ними на Фенікс. Віра Михайлівна мала проблеми із серцем. Переліт став би для неї фатальним. А Петро не хотів кидати свою дружину саму. Андрій із болем залишив батьків на Землі. Вглибині у нього жевріла надія, що вони вижили. З космосу було видно, які жахливі руйнування відбувались на територіях обох Америк. А щодо того, що сталося з Україною, не було жодних відомостей. Батьки ж Тетяни, дружини Андрія, хоч і мали досить поважний вік (86 років Роману Захаровичу і 82 роки Наталії Владиславівні), полетіли з ними. І досить непогано перенесли політ. Чим Тетяна дуже тішилася.

– Я теж піду з тобою на розвідку, – запропонував Сергій, батько Тоні. Його батьки – Олексій Іванович і Ельвіра Борисівна теж долетіли до Фенікса. А ось із батьками його дружини Соломії не було зв’язку. На момент катастрофи вони перебували в Італії. Соломія дуже журилася. Вона не була готова до таких катастрофічних подій. До останнього вірила, що розмови про астероїд – лише чергові лякалки.

Багато хто не вірив. Суспільство скептиків поділилося надвоє: ті, хто не вірив і не готувався до катастрофи, і ті, хто не вірив, проте на всяк випадок підготував собі місце в зорельоті. Перші жили у своє задоволення, вирішували насущні проблеми і усміхалися на всі заяви та заклики. Більшість із них, побачивши неминучу катастрофу на власні очі, впали у паніку і не змогли нічого вдіяти задля власного порятунку. Звісно, були й такі, що змогли опанувати себе і заскочити в останній вагон рятівного поїзда. Простіше було тим скептикам, котрі готувалися.

Соломії пощастило, що її сім’я – чоловік та донька – подбала про порятунок. Згодом вона корила себе за своє невірство. Адже якби не її невірство, вона б неодмінно завчасно знайшла своїх літніх батьків і вмовила б їх полетіти разом. Тепер же вона малювала в своїй уяві ті жахіття, що мали статися, або й сталися, з її найріднішими людьми.

Андрій із Сергієм узяли із собою рюкзаки з найнеобхіднішим і бластери – за інструкцією, отриманою на Землі, зброю слід було носити із собою. Чоловіки стали на флайборди і полетіли уздовж річкового берега.

Ріка нагадувала земні гірські річки: така ж бурхлива і стрімка, але набагато ширша і повноводніша. Над водою зграйками кружляли маленькі пташки, що нагадували колібрі. Вони спускалися дуже низько, вихоплюючи щось із води, і різко здіймалися вгору. Річкову долину наповнював спів невідомих пташиних голосів. Це було надто схоже на Землю, але все звучало якось інакше. Високо вгорі пролітали величезні птахи, подібні до орлів. З води вистрибували великі риби: вони розкривали плавці, ніби крила, пролітали кілька метрів і пірнали у воду.

Пролетівши кілька кілометрів уздовж ріки, Андрій із Сергієм несподівано наштовхнулися на велику дамбу. Вони загальмували.

– Не знав, що наші піонери встигли збудувати тут дамби, – здивувався Андрій.

– Та може, і встигли. Ми ж не так багато знаємо про перші місії на Феніксі.

– Дивна вона якась ця дамба. Так наче в античному стилі. Навіщо колонада і обеліск поряд із дамбою?

– Так, нагадує античну архітектуру. Справді дивно. Може, наші першопрохідці збудували таке у пам'ять про Землю? – припустив Сергій.

Чоловіки оглянули дамбу і вирішили повернутись до свого корабля.

Біля корабля уже був організований імпровізований пікнік. На невисокій зеленій траві, дуже схожій на земну, стояли надувні дивани, на яких розмістилися Самійленки і Литвиненки. Вони ласували консервованими огірками, які приготувала ще під час земного літа Наталія Владиславівна.

– А уявіть, що насіння огірків не приживеться на цій планеті, – міркував Мирось. – Тоді це наші останні консервовані огірки.

– Я не уявляю життя без консервованих огірочків моєї Наталочки, – мовив Роман Захарович.

– Нам ще про багато чого доведеться забути, – зітхнула Соломія.

– Все може бути, мама права, – погодилась Тоня. – Тому насолоджуймось огірками і запам’ятовуймо їхній смак.

– А що робити наступним поколінням? Як вони будуть без огірків? – сказала Адріана.

– Наступні покоління будуть освоювати плоди Фенікса, – зауважив Мирось.

– Якщо вони тут є, онучку, – підморгнув Роман Захарович.

До товариства підлетіли Андрій і Сергій.