Були тільки ми

Минуло два місяці після операції Ксав’є. Він пройшов реабілітацію й повністю одужав. Потрохи повертався до нормального життя, намагаючись не згадувати минуле — ті дні, коли боявся смерті й прощався з усіма.
А я завжди була поруч. Підтримувала його, бо ми разом пройшли через усе це.
Завтра — останній дзвоник. День, якого учні чекають найбільше: канікули, друзі, веселощі.
Після уроків Ксав’є пішов на ферму допомагати Лукасу, а я, купивши квіти, пішла на могилу Майкла.
Біля могили сиділа його мама. Я знала, який біль вона відчуває: вона втратила єдиного сина, якого і так рідко бачила, за яким сумувала й плакала. Мені було боляче дивитися на страждання матері, яка втратила свою дитину.
— Доброго дня, — сказала я, поклавши квіти на могилу.
— Добрий день.
— Як ви?
— Все добре… Ходжу до сина на могилу, розповідаю йому, як мені важко без нього, як мені порожньо й самотньо, як хочеться, щоб він мене обійняв і сказав, що завжди буде поруч. Але, на жаль, життя не таке, як ми хочемо. Ми не можемо змінити або запобігти смерті — можемо лише прийняти її. Я змирилася з цим ще тоді, в лікарні, але біль не відпускає мене… він стискає мені серце.
— Я вас розумію, — тихо сказала я. — Після смерті батька я довго не могла оговтатися. Мені все про нього нагадувало. Я ображалася на нього, бо він не завжди розумів мене. Але тільки після його смерті я зрозуміла, що не він був таким — це страх смерті через рак зробив його таким. Я могла втратити й Ксав’є… я боялася цього найбільше в житті. Але завдяки вам він одужав, він поруч зі мною. Я вдячна вам, бо розумію: не кожен наважився б, щоб його син став донором. А ви наважилися. Дякую вам.
— Я розуміла, що шансів на одужання Майкла майже не було ще у швидкій. У нього кілька разів зупинялося серце. Він був на межі… А Ксав’є ще можна було врятувати. Тому я без вагань підписала всі дозволи на донорство. Бо кінець одного життя — це завжди початок іншого.
Ми сиділи мовчки, дивлячись на портрет хлопця. Молодий, усміхнений… Він міг ще жити й радіти життю, але, на жаль, його життя обірвалося.
Через деякий час я поверталася додому. На кухні, як завжди, готувала мама. Я любила цю сімейну атмосферу, коли обід уже стоїть на столі й чекає на тебе.
Ми з мамою були близькі, але я так і не розповіла їй про зізнання Ксав’є — про те, що я до нього відчуваю. І вирішила, що час настав.
— Мамо, привіт.
— Привіт, Іларіє, сідай за стіл, я приготувала тобі обід.
— Дякую, я маю тобі дещо розказати.
— Сідай, розкажеш. Будеш чай?
— Так, залюбки, — посміхнулася я.
Мама поставила переді мною чашку чаю.
— Дякую.
— Розказуй, що ти хотіла мені сказати?
— Я мала розповісти тобі це ще того вечора, коли знайшовся донор для Ксав’є. Але тоді стільки всього сталося…
— Розказуй, я вислухаю, — усміхнулася мама.
Я розповіла їй усе: про лікарню, про жінку біля операційної, про Майкла, про зізнання Ксав’є, про смерть і донорство.
— Це дуже жахливо, — сказала мама. — Але там немає твоєї провини. Ти нічого не могла змінити. Мама того хлопця зробила все, щоб ти була щасливою. Життя коротке — не витрачай його на провину. Живи й будь щасливою.
Вона встала й через кілька хвилин повернулася з великим чорним блокнотом.
— Пам’ятаєш його?
— Це ж татовий… Я завжди мріяла подивитися, що там.
— Тримай.
Я відкрила блокнот і побачила малюнки. Тато малював маму — красиву, молоду.
— У Ксав’є теж є блокнот з моїми портретами…
— Це круто. Ти знайшла свого творця, а він — свою музу.
Згодом я пішла у свою кімнату й швидко заснула.
Вранці я збиралася на останній дзвоник. Після сніданку вийшла з дому — мене вже чекав Ксав’є.
— Привіт, Іларіє.
— Привіт.
— Після лінійки підемо в одне місце. Я хочу тобі дещо показати.
— Звісно.
Ми пішли в ліс — у те саме місце, де почалася наша історія.
Через кілька хвилин ми вийшли на галявину, повністю встелену ромашками. Від краси перехоплювало подих.
— Тут так красиво…
— Все для тебе.
— Ти будеш моєю дівчиною?
— Так, — відповіла я впевнено.
Він узяв мене за руку, і ми побігли ромашковим полем.
P.S. А ви маєте кохану людину?
THE END