Коли життя повертається

Через дві години Ксав'є вже готували до операції. Він був засмучений, ніби відчував вину за смерть Майкла, але його мама, яка сиділа біля нього, заспокоювала його, казала, що він не винний у цьому. В мене в голові ще досі звучали слова мами того хлопця про те, що вона хоче врятувати хлопця, якого я кохаю. Ці думки перервав Ксав'є:
— Іларія, ти як?
— Все добре, я просто задумалась.
— Я готовий до операції, і нехай буде, що буде.
— Все буде добре.
Він сидів на інвалідній колясці, тому я присіла і обняла його так міцно, як ніколи не обіймала. Я боялася, що він не перенесе операцію або будуть ускладнення, але відганяла ці думки від себе. Настав час операції. Я з мамою Ксав'є провели його до операційної і проводили його поглядом. Його мама, втомившись чекати, заснула на кушетці, а я не могла заспокоїтися — я дуже хвилювалась, ходила по коридору, сиділа, плакала. Я ніби була в паралельному всесвіті.
Пройшло 4 години, і ще досі не було новин. Я вже змучилась чекати і вирішила прилягти, але як тільки лягла, з операційної вийшов лікар. Я швидко встала і підбігла до нього:
— Лікарю, як він? Як пройшла операція?
— Все добре, стан пацієнта стабільний, є високі шанси на одужання, тому не хвилюйтесь.
— Дякую вам велике.
Від радості я хотіла плакати і сміятися одночасно. Я не могла повірити, що це все закінчиться і ми зможемо бути щасливими. Але попереду ще важка реабілітація, хоча найважче вже позаду. Ксав'є перевели в палату, і я цілу ніч сиділа біля нього, тримаючи його за руку.
Прокинулась я вранці від того, що Ксав'є дивився на мене.
— Добрий ранок.
— Добрий ранок, — сказала я сонним голосом.
— Ти цілу ніч біля мене сиділа.
— Так, я дуже переживала за тебе.
— Все буде добре.
— Ти втомилась, іди додому, відпочинь, прийми ванну, поїж. Зі мною все добре, я напишу тобі.
— Добре, тоді до завтра.
— До завтра.
Я взяла свою сумочку біля ліжка Ксав'є і вийшла в коридор. Перед очима ще була та страшна сцена, але я розуміла, що моєї вини тут немає. Я вийшла з лікарні і попрямувала додому. Прийшовши, я пішла на кухню, де мама вже приготувала сніданок:
— Іларія, як там Ксав'є?
— Мама, все добре, йому зробили пересадку кісткового мозку. Лікарі кажуть, що він піде на поправку.
— Це добре.
Поснідавши, я пішла в свою кімнату, зняла плаття, змила макіяж, прийняла гарячу ванну і переодягнулась. За весь цей час я вперше змогла розслабитись і на трохи забути про весь цей жах. Я думала про зізнання друга, що він теж кохає мене і ми зможемо бути разом, коли він одужає. З цими думками я заснула.
Прокинулась я лише наступного дня. На дворі світило яскраво сонце, ніби демонструючи, що день буде прекрасним. Я вмилася і пішла на кухню. Сьогодні я мала іти до Ксав'є, тому, взявши всі продукти з холодильника, почала готувати бульйон для нього.
Раптом на телефон прийшло повідомлення. Воно було від мого однокласника. Я знала Еліана давно — ми вчилися в одному класі. Він не був із тих, кого помічають одразу. Звичайний хлопець: худий, середнього зросту, з темним волоссям, яке завжди лежало охайно, без жодної спроби виділитися. Його очі здавалися темними й спокійними, але я рідко ловила його погляд — він майже завжди відводив його першим.
Обличчя в нього було просте, без яскравих рис. Він не усміхався часто й не намагався привернути до себе увагу. Одягався так само просто, як і поводився: джинси, світла футболка або сорочка, нічого особливого. Якби хтось запитав, що в ньому незвичайного, я б не змогла відповісти.
Лише згодом я зрозуміла: незвичайним було не його обличчя, а те, як він дивився на мене — так, ніби я для нього означала більше, ніж він мав право показувати. Мене здивувало, що він мені пише, бо він навіть не вітався зі мною в школі:
— Привіт, Іларія.
— Привіт.
— Як справи?
— Чудово.
— Іларія, нам потрібно поговорити.
— Про що?
— Це розмова не по телефону. Давай зараз десь зустрінемось і поговоримо, ти не проти?
— Ні, я не проти. Давай в парку недалеко від лікарні, номер 12.
— Добре, до зустрічі.
— До зустрічі.
Я налила суп в садочок, вдягнулася і вийшла з дому, закривши двері ключами. Через п'ять хвилин я вже була біля парку. Здалеку я побачила Еліана, який стояв з букетом квітів і явно хвилювався. Я підійшла до нього. Він стояв до мене спиною.
— Привіт, — сказала я, і він різко обернувся до мене обличчям.
— Привіт.
— Про що ти хотів поговорити? Бо в мене просто мало часу.
— Іларія, я давно хотів тобі сказати, що з самого початку, як ми почали навчатися в одному класі, ти мені подобаєшся. Ти не звичайна дівчина: ти не тільки красива, а й добра. Я давно хотів зізнатися в своїх почуттях, але боявся почути, що ти мене не кохаєш. Цей букет — він для тебе. Надіюсь, ти любиш троянди, вони також приковані, як і ти.
— Еліан, я ціную твої почуття до мене. Я не сміюся з них, не засуджую. Ми люди, ми маємо право кохати того, хто нам подобається. Тільки я кохаю іншого. Вибач, я не хочу тебе ранити, але і брехати тобі не хочу.
— Я розумію. Мені було важливо це почути. Дякую, що сказала правду. Вибач, тоді піду.
— Ти в порядку?
— Так, мені важливо було це почути. Бувай.
— Бувай.
Я розуміла, що зробила йому боляче, але краще гірка правда, ніж солодка брехня. Я проводжала його поглядом, дивлячись, як він викидає букет у сміттєвий бак і, засмучено, повертає на головну алею. Я також рушила в сторону лікарні.
Лікарняні коридори завжди навіюють страх: хвороби, смерті, плач дітей, яким боляче, плач розчарованих батьків. Я б більше ніколи не хотіла бути тут. Я зайшла в палату до Ксав'є. Він лежав під крапельницею, бо мав відновитися після операції. Біля нього сиділа мама, яка тримала його за руку, тато мовчки стояв біля вікна. Привітавшись, я зайшла і сіла на кушетку, яка стояла біля стіни.
Мені згадалися дні, які ми не встигли прожити; дні, які він провів під крапельницею, думаючи про смерть. Ми могли провести ці дні разом десь на природі чи на фермі, але провели їх у лікарняній палаті. На жаль, така реальність людей, хворих на рак: вони просто борються за життя. Мій тато теж боровся з цією хворобою, але, на жаль, вона виявилася сильнішою.
Ці думки перервали батьки Ксав'є:
— Привіт, Іларія, ти як?
— Все добре. Як він?
— Він спить після крапельниці. Нам вже потрібно йти на роботу. Ти побудеш з ним?
— Так, звісно. Ви йдіть, я буду з ним скільки потрібно, не хвилюйтесь.
— Дякую, моєму сину з тобою пощастило, — сказала вона, посміхаючись.
Вони пішли, а я лишилася з ним наодинці. На тумбочці біля його ліжка лежав той самий блокнот, який я бачила постійно з ним. Хоч я і не мала звички брати чуже, я взяла подивитися. Там я побачила багато своїх портретів. Я знала, що Ксав'є гарно малює, але не знала, що він малює мене.