Надія

Я вже стояла біля палати Ксав’є і мала заходити до нього, аж раптом побачила, як на каталці везуть молодого хлопця, який потрапив у аварію, бо не впорався з керуванням. Його повезли в операційну, а його мама плакала, стоячи біля дверей. Я не могла пройти повз чи вдати, що мені байдуже, тому я підійшла до неї, щоб підтримати.
— Добрий день, як ви?
— Добрий день. Погано, почуваю себе спустошеною, ніби пропав сенс на життя.
— Не переживайте, з вашим сином усе буде добре.
— Дякую за підтримку, а ви до кого прийшли?
— Мій друг Ксав’є лежить тут, у лікарні. У нього лейкоз, остання стадія, допоможе лише пересадка кісткового мозку, але знайти донора дуже важко. Його батьки шукають його вже два місяці, і вони зневірились. Сьогодні в нього день народження, я прийшла його привітати.
— Мені дуже шкода. Я розумію, що зараз відчувають його батьки. Мій син Майкл, йому п’ятнадцять років. Ми з його батьком розлучені, в нього давно своя сім’я, діти. Він не дозволяв мені бачитись із сином, бо вважав мене поганою матір’ю, яка не зможе забезпечити йому майбутнє. Я і дійсно не можу: я працюю на двох роботах, бо я сирота, яка росла в інтернаті, тому з дитинства звикла заробляти на життя самостійно. Мені було шістнадцять, коли я зустріла його батька — старшого за мене, багатого чоловіка, який мені сподобався. Тоді я була ще дитиною, не розуміючи нічого. Я завагітніла. П’ять років ми дійсно жили як справжня родина: чоловік працював, а я доглядала сина вдома. Але потім я почала відчувати, як чоловік віддалявся від мене: він часто затримувався на роботі, приходив пізно додому, від нього завжди пахло жіночими парфумами, але тоді мені не було на що жалітися, бо він забезпечував мене з сином. Але одного ранку він сказав, що я не та, яка йому потрібна, що я недостатньо красива і не показую його статус. Він пішов і забрав із собою Майкла, йому тоді було п’ять років. Він плакав, але я нічого не могла зробити. Проходили роки, я час від часу ходила до сина, але чоловік заборонив до нього підходити. Я, плачучи, здалеку дивилась на свого сина, як він дорослішає. Коли йому виповнилось п’ятнадцять, чоловік купив йому мотоцикл. Я була проти, бо дуже боялась, що він ще занадто юний, щоб керувати ним, але чоловік не сприймав моєї позиції. Син знав про мене, тому часто приїжджав до мене так, щоб чоловік не знав. Сьогодні він вкотре їхав до мене, але не впорався з керуванням і врізався в легковик на моїх очах. І я не знаю, виживе він чи стане інвалідом на все життя, — сказала, плачучи, мама хлопця.
— Не плачте, я впевнена, що з Майклом буде все добре, він молодий, він впорається.
— Дякую вам за підтримку. Вам уже, напевно, час іти до вашого друга, він, напевне, вже вас зачекався. Я бачу, він вам не просто друг?
Я, не очікуючи це почути, замовкла і, тільки оговтавшись, сказала:
— Так, він мій найкращий друг.
— Я бачу, що він вам дорожчий за друга, це видно по тому, як ви про нього говорите: ваші очі починають сяяти. Але чомусь ви виглядаєте розгубленою, ніби втратили надію на його одужання.
— Ксав’є і справді мені подобається. Я знаю його ще з дитинства, але він не вірить у своє одужання. Він постійно говорить про смерть, готуючи мене до цього. Я його підтримую, але в душі мені боляче це чути, бо я розумію, що якщо він помре, то і я помру разом із ним, бо він — як моє повітря, без якого я не можу жити.
— А він вас кохає?
— Чесно кажучи, я не знаю. Він ніколи не говорив мені цього, хоча я дуже сподівалась почути це ще тоді, в лісі, коли він подарував мені цей кулон, — я взяла в руки кулон, який висів на моїй шиї.
— Я впевнена, що у вас усе буде добре, і ви обов’язково будете разом щасливі, бо ви на це заслуговуєте.
— Дякую вам, ви також тримайтеся, все буде добре.
— Добре, ідіть, він досі вас зачекався.
— До побачення!
— До побачення!
Я увійшла в палату. На ліжку лежав Ксав’є, біля нього були кульки і торт. Я підійшла і сіла біля нього на ліжко, він прокинувся.
— Іларія, ти прийшла, — посміхаючись, сказав він.
— Так, вибач, що так довго, я зустріла одну жінку, її потрібно було підтримати.
— Нічого, головне, що ти зараз зі мною, — він піднявся і міцно мене обійняв. — Я так тебе люблю, — тихо шепотів він.
— Що ти сказав? — нерозчувши, перепитала я.
— Кажу, що ти сьогодні дуже красива.
— Дякую.
— У мене для тебе подарунок, він на вікні, за шторою.
Я, не очікуючи, встала і почала помалу рухатись у сторону вікна. Я легенько відкрила штору і на підвіконнику побачила букет ромашок.
— Це для мене? — стояла я, посміхаючись, і дивилась на Ксав’є, який посміхався.
— Так, для найчарівнішої дівчини у світі.
— Дякую, вони чудові.
— Присядь біля мене, я хочу тобі дещо сказати, важливе.
Я присіла в очікуванні, в мене почало швидко битися серце.
— Іларія, ти для мене не просто найкраща подруга, яка зі мною все життя. Ти дівчина, яку я кохаю вже давно. Не було дня, коли я не думав про тебе, про нас. Я завжди мріяв красиво зізнатися в почуттях, але не вийшло. Коли я дізнався про свій діагноз, я вирішив не казати тобі про свої почуття, щоб не давати тобі надію, бо я знаю, що можу померти, а ти будеш страждати на самоті. Але зараз, коли я помираю, я вирішив зізнатися тобі в почуттях, бо давно мріяв зробити це…
Він нахилився і поцілував мене. Це був поцілунок, перемішаний з моїми сльозами, такий, якого я не очікувала і навіть мріяти не могла, як раптом нас перервав лікар, який увійшов у палату.
— Вибачте, що я вам заважаю, але знайшовся донор для пересадки кісткового мозку.
Ці слова довго лунали в моїй голові. Від щастя хотілося плакати, але недовго: раптом з коридору почувся плач, і я вибігла з палати подивитись. Там я побачила картину: знайома мені жінка, впавши додолу, плакала, а її сина везли на каталці, накривши білим простирадлом. В моїх очах потемніло на хвилину. Я уявила себе на місці цієї жінки, але, оговтавшись, я підбігла до неї.
— Ви в порядку? Як ви?
— Мій син помер, але хлопець, якого ти кохаєш, має жити. Він буде донором для твого хлопця. Я обіцяю тобі: він буде жити, — крізь сльози казала жінка.
Я не могла підібрати слів, щоб втішити її. Я могла лише обійняти її і подякувати.