Той день, коли я дізналася правду

Я просиділа три години під палатою й заснула. Прокинулась від схлипування. Це була мама Ксав’є, яка сиділа на підлозі й плакала. Я підійшла до неї, щоб заспокоїти. На підлозі біля неї лежав якийсь листок, на якому писало «Діагноз». Я подивилася й побачила надпис великими літерами — «Лейкоз». У мене в очах потемніло. Я не хотіла в це вірити. Невже це могло статися з моїм другом? Чому саме він?..
Ці думки перервав лікар, який вийшов із палати. Він сказав, що до Ксав’є можна зайти. Я йшла, наче в тумані, не до кінця розуміючи, чи я живу, чи просто проживаю цю хвилину.
У палаті біля ліжка вже стояла мама Ксав’є. Вона плакала, тримаючи його за руку. Я підійшла. Він дивився на мене так, як тоді, у лісі — його ніжним, щирим поглядом — і посміхнувся. Та його посмішка була не такою, як раніше: вона була натягнутою, щоб показати, ніби з ним усе добре.
Я сіла біля нього й взяла його за руку — вона була такою холодною. У голові почали прокручуватись усі спогади, які були з ним. Він був таким втомленим, що постійно спав.
Кожного дня після школи я приходила до нього. Доглядала, намагалася відволікти від поганих думок. Ми грали в шашки, сміялися, просто весело проводили час. Він іноді посміхався, розповідав мені смішні жарти.
— Іларіє, як навчання?
— Все чудово.
— Зрозумів. Тільки не засмучуйся, якщо зі мною щось трапиться. Знай — я завжди буду поруч із тобою. У твоїх думках, у спогадах, — сказав він, посміхнувшись.
Я нічого не змогла сказати. Ці слова застрягли мені в горлі. Я не змогла вимовити, що не уявляю життя без нього.
Минуло два місяці, відколи Ксав’є лежав у лікарні. Щодня я приходила до нього й проводила з ним час. Ми стали такими близькими, як ніколи раніше. Він досі хворів, був блідим і втомленим, але поруч зі мною — посміхався. Його батьки шукали донора, щоб зробити операцію.
— Привіт, Ксав’є, — сказала мама, коли прийшла провідати його.
— Привіт, мам.
— Як твої справи?
— Все добре. Ви знайшли донора?
— Ще поки ні, але ми обов’язково знайдемо.
— Не потрібно… Він може не знайтись. А я не хочу, щоб ви втомлювалися шукати й марно надіялися.
— Все буде добре, — відповіла мама, стримуючи сльози.
Я бачила, як боляче їй було чути ці слова. Але знала — він не хотів її образити. Просто втомився від марних сподівань.
Коли мама вийшла з палати, я підійшла до нього.
— Чому ти не надієшся на донора?
— Я не вірю, що він знайдеться. Пройшло вже два місяці, а мені не стає краще. Я не хочу бачити, як вони страждають, шукаючи його й знаючи, що можуть не знайти.
— Я вірю, що він знайдеться. І ти повір, — сказала я.
Через два дні у Ксав’є був день народження. Я вирішила привітати його. Одягнула своє нове плаття, яке берегла для особливої події, нафарбувалася, зробила зачіску. Вперше побачила себе такою — спочатку навіть не повірила, що бачу саме себе у дзеркалі. Завершенням мого образу була підвіска у формі серця, яку мені подарував Ксав’є.