Новий день

Шкільні коридори завжди мали свій запах: суміш книжок, крейди й дитячих розмов. Я переступила поріг — і раптом відчула, що все одно люблю це місце. Тут були мої друзі, мої спогади й дні, які ми проживатимемо разом.
Зайшовши в клас, я побачила те єдине вільне місце біля Ксав’є, який, помітивши мене, почав махати рукою й показувати поглядом на вільне місце. Я сіла за парту, дістала зошити та книжки. Біля дошки стояла Валентина Михайлівна — учителька географії, яка намагалася пояснити нову тему.
Раптом я відчула, як Ксав’є легенько мене штовхнув, і помітила біля його руки згорнутий удвоє аркуш паперу. Я взяла його. Там було написано: «Іларія, куди сьогодні підемо гуляти?»
Я, посміхнувшись, почала писати відповідь: «Давай підемо на ферму до твого тата».
Батько Ксав’є, містер Лукас, тримав ферму неподалік від нашого містечка. Там завжди було дуже весело: багато сіна, тварин, яких можна погодувати, красива природа. Перебуваючи там, душа відпочиває.
Мої думки про майбутню прогулянку перервав дзвінок на перерву. У класі була лише Аріанна, яка читала книгу. Я підійшла до неї і тихо сказала:
— Привіт!
Вона, закривши книгу, відповіла:
— Привіт!
— Як справи?
— Все чудово. А в тебе?
— Також. Не хочеш з нами після школи піти на ферму до тата Ксав’є? — запитала я, посміхнувшись.
— Я б з радістю, але вже пообіцяла допомогти мамі з вечерею. Тому не вийде.
— Зрозуміла… Можливо, наступного разу.
Я вийшла з класу й попрямувала до вікна, біля якого стояв Ксав’є і щось малював у блокноті. Я завжди хотіла взяти його в руки й подивитися, але він ніколи мені його не показував, хоч ми й були близькі.
— Що ти малюєш? — із цікавістю запитала я.
— Та нічого, — хвилюючим голосом відповів він і швидко закрив блокнот, поклавши його до портфеля.
— То ми підемо після школи на ферму?
— Так, із задоволенням!
Ми вийшли зі школи й попрямували дорогою. Оскільки ферма знаходилася за містечком, то ми рушили в бік маленького лісу, за яким вона була. Мені подобалося гуляти з Ксав’є — з ним час завжди йшов повільно і водночас весело.
Через двадцять хвилин ми вже стояли біля входу на ферму, де Лукас тримав у руках вила.
— Доброго дня! — сказала я, махнувши рукою.
— Добрий день!
— Ми прийшли вам допомогти.
— Буду вдячний за допомогу, — відповів Лукас і відчинив браму.
Ми взяли відра й пішли годувати свиней. Їх було багато, тому ми розділилися. Коли я вже майже закінчила, відчула, як Ксав’є закрив мені очі долонями.
— Хочеш, я тобі дещо покажу?
— Так, — тихо сказала я.
Він попросив не відкривати очі, сам взяв мене за руку й повів в інший бік. Уже за хвилину ми дивилися на маленьких поросят.
— Хочеш потримати? — запитав він.
— Так, дуже хочу!
Я тримала поросятко. Воно було таким маленьким і миленьким, що його не хотілося випускати з рук.
Зробивши всю роботу, ми вже стояли біля брами. Було пізно, і ми вирішили, що пора повертатися додому. До нас підійшов Лукас. Подякувавши за допомогу, він простягнув нам цукерки. Ми подякували й пішли в бік лісу. І раптом почався сильний дощ.
— Іларія, побігли! — сказав Ксав’є, взявши мене за руку.
Він привів мене до зробленої нами з гілок халабуди. Побачивши, що я легко вдягнена, він зняв свій светр і накрив мої плечі. Я дивилася на нього, а на моїй шиї висів подарований ним кулон. Усередині мене переповнювало якесь відчуття, але я не знала, як воно називається...
Дощ закінчився, тому ми вирушили додому.