Початок наших днів

Я Іларія. Я з маленького французького містечка Рокамадур. Мені шістнадцять років. Сьогодні останній день канікул, а завтра перший день навчання — я перейшла в десятий клас. Мені подобається ходити до школи: безтурботні дні, однокласники, з якими не сумно, і друзі, серед них Ксав’є та Аріанна.
Ксав’є — мій найкращий друг, однокласник і сусід. Ми з ним дружимо ще з дитинства. В нього карі очі, коричневе волосся короткої стрижки, мила усмішка. Він був трішки вищим за мене, тому на його фоні я здавалася маленькою. Ми знали секрети одне одного. Я завжди могла поговорити з ним про що завгодно, а він зі мною. Мило він називав мене «кошенятко», але ніколи не пояснював чому.
Аріанна — моя подруга й однокласниця. Вона брюнетка з голубими очима, ми з нею однакового зросту й трішки схожі між собою. У початкових класах нас часто плутали. Ми з нею не дружимо так, як я з Ксав’є, але також довіряємо одне одному. Не знаю чому, але з ним мені простіше — ми як одне ціле. Наші батьки також хороші друзі, ми часто буваємо в гостях одне в одного. Вони називали нас «Бонні і Клайд».
Сьогодні була хмарна погода й трішки дощило. Ми з Ксав’є вирішили прогулятися, і він запропонував піти в наш улюблений ліс. У дитинстві ми завжди проводили там час, граючи в хованки й дивлячись угору на хмаринки, які ніби пробивали верхівки дерев. Я радо погодилася. Ми домовилися зустрітися на дорозі біля мого будинку. Одягнувшись, я вийшла з дому. Він уже чекав мене.
— Привіт, Іларія.
— Привіт, — сказала я, посміхнувшись.
— Як справи?
— Чудово, а в тебе?
— Також. Готуюсь до завтрашнього дня.
— Я також. Сподіваюсь, цей навчальний рік буде веселим і радісним.
— Я впевнений у цьому, — посміхнувся Ксав’є.
Мені завжди подобалася його усмішка — така щира, без іронії та фальші, від якої хочеться усміхатись у відповідь.
Пройшовши декілька хвилин, ми вже стояли біля того самого лісу. Ми йшли, слухаючи спів пташок і шелест зеленого листя від вітру.
— Як тут красиво, — із захопленням сказала я.
— Так, це дивовижне місце.
Ми пройшли ще трохи, і він раптом зупинився. Я здивовано глянула на нього.
— Іларіє, я хочу дати тобі одну річ, — сказав Ксав’є й дістав маленький кулон у формі сердечка.
— Це… мені? — тихо запитала я.
— Так. Ти давно хотіла щось таке. Нехай він нагадує тобі про мене, коли мене не буде поряд.
— Дякую, — прошепотіла я, відчувши тепло в грудях.
Я стисла кулон у руці, а він усміхнувся. Ми ще кілька хвилин стояли мовчки, а потім пішли додому.