Глава 7.

Михайло дотримав обіцянки та вирушив разом із Іллею до поліцейського відділку. Там зі слів селянина був складений фоторобот підозрюваного у нападі на Христину. Свідок розповів, що незнайомець був високим, із червоною бородою, звісно, пофарбованою, мав на собі темного кольору спортивний костюм, говорив із акцентом, скоріше за все, румунським. Обличчя у злочинця було худим, витягнутим, дуже блідим, на перший погляд складалось враження, що він страждає від наркотичної залежності.

—  Шукайте справжнього зловмисника, – прохав у поліції Ілля, – мій товариш працює у Рівно журналістом, і він особисто буде слідкувати за ходом розслідування цієї справи. І я би порадив навести довідки і у румунських правоохоронців. Не виключено, що цей чоловік вже притягався до кримінальної відповідальності, і поліція про нього знає.

Слава була знервована через все почуте від Іллі. Їй почало здаватися, що злодій або кілька злодіїв, які хотіли розправитись із матір’ю Дмитра, можуть почати полювати і на нього самого. Ілля як завжди заспокоював схвильовану дружину. Їх розмову обірвав телефонний дзвінок: телефонував Віктор Григорович. Ілля схопив смартфона та через декілька секунд голосно вигукнув:

—  Справді? Це дуже добре. Ми приїдемо якнайшвидше.

—  Що таке? – нетерпляче спитала Слава. – Володю відпускають? Злочинця знайдено?

—  Ні, але новина дуже-дуже гарна. Христина опритомніла! Мерщій треба їхати до лікарні.

У медичному закладі в Рівно на подружжя чекало багато цікавої та неймовірної інформації. По-перше, виявилось, що Христина насправді є біженкою з Румунії, а при народженні отримала ім’я Андріа. По-друге, Дмитрика раніше звали Яном. Молода жінка відразу згадала малого та впізнала його, а зустрівшись нарешті зі своїм дитям після довгої розлуки, з півгодини невтішно плакала. Вона розцілувала родимі плями на животику Дмитра і відмітила, що дуже скучила за ним, і хоча і була непритомна, але відчувала, як багато минуло часу.

Андріа погано розмовляла російською та майже нічого не могла сказати українською. Ілля запропонував їй розповідати про все румунською.

—  Я поліглот, – пояснив він лікареві та здивованому Вікторові Григоровичу, – знаю шість мов, за виключенням рідної. По роботі та й під час відпочинку часто доводиться спілкуватись із іноземцям. Тож для мене це звичайне діло. Я перекладу, нехай розказує.

Жінка почала оповідь, а він практично синхронно розтлумачував усе, що вона казала.

—  Її звуть Андріа Іонеску, народилась 27 жовтня 1991 року в місті Ясси Румунії. Була заміжня, має сина Яна, якому три роки і п’ять місяців. Чоловік зв’язався із небезпечним бізнесом…наркотики. Чоловіка звали Йосиф. Потім він заборгував велику суму грошей якомусь Бойкові…Бойко – то був головний над ним…Бойко дуже розсердився, коли Йосиф зник та не повернув йому те, що мав повернути. Цей Бойко обіцяв розправитись із родиною свого найманця. Перед тим, каже Андріа, вони встигли розлучитись із Йосифом. Він зник, але його борг залишився на колишній  дружині….темна історія – це вже я кажу, – уточнив  Ілля.

Матір Дмитра зробила паузу, а потім продовжила розповідь.

—  Щоб уникнути переслідувань, Андріа змінила документи…все відбувалось дуже швидко. В них забракло часу. Було вирішено тікати із Румунії за кордон, вона сподівалась, що там буде безпечніше. Вона отримала новий паспорт, документи на Дмитра, тобто, на Яна, зробити не встигли. Вночі 18 березня 2015 року вони перетнули кордон…це було зроблено незаконним шляхом. Вона каже, що разом із циганами вони пішки потрапили до України, там десь переховувались. Було дуже страшно…Андріа з сином переїжджали з місця на місце. З одного селища до іншого. Жили в різних людей, грошей було обмаль…Вона каже, що не вдавалось знайти ні житла, ні роботи. В неї було відчуття, що за нею постійно слідкують. Так, мабуть, воно і було насправді. Того дня, 14 липня 2015 року, вона побачила свого ворога біля хати, коли прала на подвір’ї одяг. Спробувала тікати, але зловмисник затулив їй рота та штовхнув всередину будинку. Ян голосно заплакав…це останнє, що вона пам’ятає.

Андріа зупинилась, і Ілля теж змовк. Мати Дмитрика схвильовано дивилась на Карпенків, а потім перевела погляд, та пильно стежила за реакцією Віктора Григоровича та лікаря, що піклувався про неї увесь цей час.

—  Мене заарештують? – спитала вона російською.

—  Ти зараз про це не думай, – попрохав її Віктор Григорович.

—  Його знайшли? – знову поцікавилась жінка.

—  Ви маєте на увазі цього чоловіка? – уточнив Ілля румунською, показуючи їй на телефоні знімок фотороботу злочинця.

—  Це Збігнєв! – Андріа знову заплакала. – Його звуть Збігнєв Раджевич. Він дуже, дуже небезпечний…він втяг мого колишнього чоловіка в цю брудну справу.

—  Його знайдуть, – пообіцяв Ілля, – все буде гаразд.

Разом зі Славою він розповів докладно Андрії про всі неймовірні пригоди, що трапились з її сином. Віктор Григорович також мав про що сказати румунській втікачці. Він запевнив її, що відтепер вона не залишиться без допомоги. Румунка довго не заспокоювалась. Потім вона щиро віддячила Іллі та Мирославі за Дмитрика, і навіть по черзі обійняла кожного із них. Зрештою лікар попрохав відвідувачів залишити палату, пояснюючи це медичною необхідністю – пацієнтка ще була досить слабкою, та потребувала спокою.

—  От воно все і вирішилося, – констатувала Слава, коли вони втрьох повертались до готелю, – і син наш більше не наш. Хоча я щаслива, що ми нарешті допомогли йому воз`єднатись  із його рідною матусею.