Глава 6.

Наступного дня, коли Слава вже заспокоїлась та почувала себе краще, вони знову повернулись до важливої теми. Ілля казав, що найдивніше в цій історії – факт того, що ні про Христину, ні про її малого за стільки часу так ніхто і не подбав. Зате хлопець, який лише раз побачив її, чужий парубок, навіть сидячи через неї у тюрмі, намагався хоч якось допомогти сердешній. Якби вона нарешті прийшла до тями, було б набагато простіше, зауважив Ілля, з’явилась би принаймні надія, що вона прояснить цю ситуацію та дасть показання по справі Володимира. Але минуло 9 місяців з того моменту, як Христину намагалися вбити, і лікарі, стверджував Віктор Григорович, мали великі сумніви щодо її повернення до повноцінного життя. Володя казав, що і сам молиться за душу цієї дівчини, і йому не байдуже, більше того, – вона дає йому сил, щоб триматися, щоб остаточно не впасти у відчай. Хлопець був налаштований серйозно і обіцяв, що якщо вона одужає, він докладатиме всі зусилля, аби вона стала в майбутньому його дружиною.

— Треба шукати справжнього злодія, – повторював Ілля, – маємо одну зачіпку: рудий колір бороди, хижий погляд. Такого громадянина із помаранчевою або червоною пофарбованою бородою хтось мав би запам’ятати, якби побачив. Дуже примітна риса. Потрохи в мене в голові вимальовується картинка того, як все було. А було воно так: жінка приїхала сюди, схоже, опинившись у скрутній ситуації, прибула не від хорошого життя. З нею була дитина, яку або не зареєстрували, або кудись пропали всі документи, що стосувались цього хлопчика. Малюка ніхто не бачив, про нього не знали. На жінку здійснює напад зловмисник, який все добряче продумав заздалегідь. Це був її знайомий, можливо, він давно планував розправу, вистежував її. В момент нападу дитя вибігло із дому, і більше туди не повернулось. Дитина блукала сама кілька днів, зрештою опинилась у Тунелі кохання, де…

—  Де ми знайшли її, – доказала за нього Мирослава. – Скажи мені, як довго ти приховуєш свій талант детектива?

—  Я сам від себе здивований. Я би не сказав що це талант…Просто завжди була добряче розвинута логіка, а ще інтуїція, хоча і вважають, що ця властивість притаманна лише жінкам.

—  Що тепер робити? Руда борода…він вже міг сто раз змінити свою зовнішність. Але якщо це якийсь маніяк чи інший нелюдь – то нащо йому такий імідж? Зазвичай такі злочинці намагаються виглядати та робити свої справи непомітно для оточуючих.

—  Цікаве питання. Я не можу точно сказати, як нам діяти далі, але я впевнений: ми маємо розплутати цю загадку, так чи інакше. Треба розпитати місцевих, якщо злодій був тут серед них рік тому, то його у будь-якому випадку хтось таки бачив.

—  Любий, це було рік тому, як ти вірно зауважив. Де гарантія того, що вони взагалі пам’ятають, якщо навіть і бачили. Вони вже про цей випадок із жінкою давно могли забути. У селищі проживає приблизно вісім тисяч чоловік. Ти кожного збираєшся розпитувати?

—  Подивимось. Нам вже багато чого вдалось зробити, ми не маємо права зупинитись ось так, на середині шляху.

—  Звісно, я згодна із тобою.

Коли Віктор Григорович в черговий раз поїхав до Рівно навідатись у лікарню, де лежала Христина, Мирослава та Ілля з Дмитриком вирушили разом з ним. Слава сподівалась, що присутність хлопчика у палаті, можливо, якось вплине на непритомну жінку, і вона нарешті прийде до тями. Але в цей раз дива не сталося – хоча Дмитрик і сидів зовсім поруч біля матері та навіть торкався до її руки, вона не реагувала, і нагадувала собою Сплячу Красуню з дитячої казки. Вона була вродлива, в таких і справді можна закохатись з першої ж зустрічі, подумав про себе Ілля. Батько Володі казав, що син вже знає про все – про Дмитрика, про ті надзвичайні пригоди, які із ним трапились за цей рік. Хлопець запевнив батька, що готовий замінити малому рідного татуся, якщо виникне така необхідність. У Слави час від часу в очах з’являлися сльози, коли мова йшла про подальшу долю Дмитра. Вона знову поскаржилась на втому, та зізналась, що відчуває роздратованість. Лікарка, що була присутня тут у палаті, відвела Славу у коридор та запитала у неї про щось. Ілля не чув, про що саме, але здалеку він бачив, що обличчя дружини випадково змінилось, вона була неначе перелякана, здивована та радісна водночас.

У Клевані Ілля продовжував розпитувати людей про події, що сколихнули спокійне життя селян майже 10 місяців тому. На це розслідування у нього пішов цілий тиждень. З Житомира йому і Славі вже телефонували керівники фірми, в якій працювала пара, проте вони були змушені попередити, що затримуються на кілька днів. У вівторок 26 квітня Ілля натрапив на чоловіка, який згадав, що бачив тоді у липні приїжджого із червоною бородою. Селянин на ім’я Михайло докладно розповів про ту зустріч.

 –   В мене пам'ять добра, – казав Михайло, – ти не дивись на те, що я вживаю багато, – він показав на пляшку з пивом, – значить, перед тим, як ту бабу шмальнули, тут біля нас вештався якийсь тип. Відразу було видно – не тутешній.

—  Як він виглядав? Обличчя пам’ятаєш? – розпитував Ілля.

—  Ну як тобі описати? Не обличчя, пика якась. Видно, що вживає…ну той, добряче вже сидить, зі «стажем». Я таких відразу розпізнаю, оскільки сам колись терся серед подібних…маю гріх. Отже, підійшов він до мене такий, капюшона з макітри скинув, і питає мене, значить – де тут в нас є ринок. Коряво так запитав, не по-вкраїнському, із акцентом…

—  Який саме був акцент? На щось схоже?

—  Слухай, ну я тобі що…той…філантроп, чи що?