Глава 5.

Вже незабаром пара разом із Дмитриком вирушила знову до Рівненщини, і найпершим місцем, куди відправились Карпенки, був той самий храм, про який зробила припущення Мирослава. Церква Різдва Христового в Клевані з першого ж погляду припала до душі закоханим. Ілля та Слава спочатку милувались нею здалеку, ще не підходячи до воріт, а потім, вдосталь надивившись та нафотографувавши її, наблизились до входу. Споруда здавалась їм напрочуд гарною, блакитна церква прекрасно гармоніювала із синім небом, з зеленими деревами навкруги, давала відчуття якогось заспокоєння, вселяла в серце натхнення, очікування свята та радості. Там так було добре, що подружжя ледь не забуло, заради чого, власне, прибуло сюди.

Вони зайшли всередину церкви, і почали все оглядати там навколо. Потім Слава вирішила поставити свічку за здоров’я та благополуччя Дмитрика, і помолитись за те, щоб у малого все було добре. В цей час вона звернула увагу на чоловіка років шістдесяти, що стояв, прихилившись до однієї з ікон, та якось важко дихав. Слава підійшла до нього та доторкнулась до його плеча:

— Вибачте, з вами все гаразд? – спитала вона у незнайомця.

— Не турбуйся, дочко. Зараз відпустить.

— Може, все ж таки потрібна допомога?

— Допомоги я тепер чекаю лише від Всевишнього. В мене, дівчино, єдиного сина посадили за злочин, який він не скоював. Типова ситуація, нічого не вдієш.

— Пробачте, що торкаюсь такої теми, а що саме то був за злочин? Що відбулось із ним?

— Нащо тобі цим перейматись, дитино? То мій хрест, і моя печаль.

— Зрозуміло. Прошу вибачення, я не мала права вас розпитувати, – розгублено промовила Слава, – ми з чоловіком просто…

Вона не встигла доказати, оскільки в цей момент до неї підійшли Ілля та Дмитрик.

— Загубив тебе, – сказав Ілля, – ми з малим ходили купляти водички, бо цей товариш попити захотів.

— Ілля, стривай… – Вона знову звернулась до незнайомця. – Скажіть, будь ласка, а у вашому селищі рік тому траплялись якісь вбивства або…або щось інше жахливе, коли жертвою стала жінка? Жінка із дитиною? Так, я зараз незрозуміло це все кажу…Я зараз вам все поясню, це дуже важливо…

— Ходімо, дочко. Я бачу, що в тебе є неспокій на душі. Тобі потрібно вирішити одну проблему. Я пов'язаний певним чином із цим всім. Я вже довго на світі живу, людей навчився наскрізь бачити. Не хвилюйся.

Вони вийшли на вулицю, там знайшли вільну лавку, і сіли, після чого селянин почав свою невеселу оповідь. З його слів стало зрозуміло, що на початку липня 2015 року у Клевань приїхала якась жінка, що заселилась у покинутий напівзруйнований будинок по сусідству із ним та його родиною. Жінку звали Христина Мірзоєва, але місцеві довго не знали жодних відомостей про її особистість. Селянин, який назвав себе Віктором Григоровичем, стверджував, що ця миловидна чорнява жінка років 25 відразу сподобалась його синові Володимиру. Парубок спробував заговорити із нею та познайомитись, коли вперше зустрів її біля свого подвір’я. Проте дівчина лише злякано поглянула на нього, та швидко забігла до себе в оселю, після чого довгий час її не було ні видно, ні чутно. Володя тоді розповів батькам, що нова сусідка дуже вродлива і струнка, змусила його захоплюватись з першого ж погляду, але вигляд мала дуже бідний, здалась йому втомленою, нажаханою та навіть дивакуватою.

— Вона мала дитину, маленьку, ось таку? – нетерпляче запитала Слава, показуючи Вікторові малого Дмитра.

— Ні, не було в неї ніякого дитя. Малюка ніхто не бачив. Дитини при ній не знайшли. Вона сама жила, за стільки часу ніхто нею не поцікавився, жодних родичів, жодних знайомих.

Мирослава та Ілля переглянулись між собою. Ілля розпитував селянина:

— Що відбулось потім?

— Минуло два дні, можливо, з тих пір, як вона і Володя побачили одне одного на вулиці. Ні я, ні мій син її після того не зустрічали, взагалі, гадаю, вона не виходила з будинку. І ось, пам’ятаю, що було 14 липня на календарі, як раптом з її житла донісся голосний крик. Мене в ту хвилину в домі не було, тож, розказую зі слів свого Володі. Син мій кинувся на двір, та побіг до тієї хати. Далі все відбувалось дуже швидко, казав мені, що навіть усвідомити та подумати про щось не встиг. Двері в дім були відчинені, він відразу туди. На підлозі побачив він цю жінку, лице було кров’ю залите, непритомна. Мій герой швиденько визвав скору поміч, приїхав автомобіль із поліціянтами. Дівчину відправили до лікарні, згодом виявилось, що вона впала в кому. Досі в цьому стані знаходиться.

— А де саме вона зараз?

— У Рівно, там у лікарні, вже майже один рік без свідомості лежить. Їй там якісь кошти переводять на порятунок, з якогось фонду благодійного, так і так люди небайдужі знаходяться. Володя мені розповідав, що адреса, за якою вона начебто прописана – то приватний будинок, який згорів, як виявилось потім. Не знаємо про неї геть нічого. Жодного її родича не знайшли. Хто вона, звідки – невідомо. Я інколи приїжджаю до міста та навідую її, так син прохав. Він її відразу полюбив. Каже, що справжнє кохання. Бідний Володя…24 роки, а душа наївна, як у малого хлопчини.

— Вашого сина посадили за підозрою у вбивстві? – уточнила Мирослава.

— Так, замах на вбивство. Звичайно, він не робив цього, я за свого парубка ручаюсь.