Глава 4.

Обміркувавши таке положення речей, батьки дійшли висновку, що треба вирушити знову до Клевані, звернутись там до відділку поліції та домогтись, аби правоохоронці ретельніше розібрались у цій заплутаній справі. Співробітник поліції зустрів закоханих, що геть схвильовані приїхали на Рівненщину, не дуже прихильно. Він декілька разів із супротивом повторив, що має і без того багато клопоту, що поліціянти вже неодноразово усе перевіряли, всіх перепитували та доклали достатньо зусиль, аби розплутати загадкову справу. Перебираючи папери та поглядаючи одним оком у телефон, який лежав перед ним на робочому столі, співробітник на їм`я Василь Забужко вдруге і втретє казав Карпенкам:

–       Я не розумію, ви чого хочете від мене, шановні? Три місяці вони жили собі жили, ніхто й пальцем не поворушив, а тут ба, на тобі. Вас дитина не влаштовує, або що, громадяни поважні? Ви коли дитину всиновлювали, не переймались тим, що вона – знайда? Вас доля цієї людини не цікавила?

–       Взагалі-то, – перебив його Ілля, – це саме ми знайшли хлопчину. Якби не наше знаходження в потрібному місці в потрібний час – не було би зараз цього малого у живих.

–       Ну так знайшли, молодці, далі що? Дитя майже рік назад загубилось. Даних про дитя не встановлено. Ви чого на мене насідаєте, я питаю вас, в мене вже обідня перерва три хвилини як почалась, а я тут з вами балачки розводжу.

–       Як вам не соромно? – обурилась Слава, – ви, представник нової української поліції, поводите себе геть не професійно, прекрасно усвідомлюючи, що розбиратись у подібних випадках – ваша безпосередня робота!

–       Ви б ще через десять років сюди приїхали. Сказано було – не маємо відомостей про хлопця. Зачіпок не маємо. Без вас у відділку ще три вбивства висять нерозкритими, одне пограбування теж, мабуть, так і залишиться, підозрювані відсутні. Через ваші випадки у відпустку піти вчасно не можемо, особливо влітку, що не день – то нова якась історія.

–       Ми на роботі взяли за свій рахунок декілька вихідних саме для того, аби сюди потрапити та спробувати розібратись у всьому, що трапилось, – сказала Мирослава.

–       Ну так розбирайтесь на здоров’я! А мені не треба голову задурювати Бог його знає чим. Розмова закінчена! На все добре.

–       Добре! – вигукнув Ілля.

Пара вийшла з поліцейського відділку роздратована та розчарована.

–       І чого це правоохоронці завжди такі байдужі та бездіяльні? – казала Слава.

–       Нам треба заспокоїтись та подумати. Відверто кажучи, я був готовий до такого результату.

–       В нас зовсім немає надії?

–       Надія є завжди.

–       Ти чув, що він казав? «Не треба мені тицяти дитячі каляки. Малюнки трирічного дошкільняти – не привід для розслідування».

–       Еге ж. Неприємний тип. Рік тому я його тут не бачив. Отже, маємо те, що хтось заподіяв шкоди, скоріше всього, справжній матері нашого Дмитрика, свідком цієї події він і став. Потім наш малий зник, а от доля цієї жінки мене, власне, на даний момент цікавить більше всього. Якщо у цих краях відбулось щось жахливе на кшталт вбивства, то місцева поліція, вочевидь, мала б про це знати.

–       Ти вже зрозумів, що вони ні про що не хочуть ані знати, ані бесідувати.

–       Якби випадок із вбивством розслідували, то дитину мали б розшукувати. Але складається таке враження, що ця дитина взагалі не існувала, принаймні, документально.

–       Так, і в мене таке відчуття.

–       Спробуємо ще навести довідки щодо кримінальних злочинів, які відбувались тут протягом останнього року.

–       Ти гадаєш, нам це вдасться вияснити?

–       Подивимось. Головне – не опускати рук. В мене є один знайомий журналіст. Це той парубок, що тоді, коли ми знайшли Дмитрика, хотів у мене брати інтерв’ю. З того часу ми заприятелювали. Думаю, він буде не проти допомогти нам у цих детективних пошуках.

–       Хотілось би.

В той же день Слава та Ілля повернулись назад до Житомиру. Перед тим Ілля, як і планував, встиг зустрітись з журналістом із Рівно, якого звали Микитою. Знайомий обіцяв посприяти у пошуках інформації щодо вбивств, хоча і попередив, що буде це не так швидко. На зворотному шляху, який видався як ніколи довгим та вимотуючим, пара здебільшого мовчала. Ілля, керуючи автомобілем, був геть зосередженим на дорозі, Слава гадала, що ще можна зробити для вирішення геть непростої ситуації. Вдома сімейна пара теж була небагатослівною. Здавалось, кожен із них поринув у глибокі та важкі думки. Їх напружені роздуми порушив кіт Максиміліан, що раптово звалив з полиці чарівну скриню, про яку вже йшла мова на початку цієї оповіді.

–       Ах ти нахаба! – докірливо промовила Мирослава, хоча в глибині душі визнавала – цей сувенір лише займає місце у їх домі. Користі від нього не було аніякої, і навіть улюбленець, рудуватий Макс, відчував це.

Слава із зітханням підняла з полиці важкеньку скриню, на якусь мить зосередила на ній свій погляд, а потім, без особливих думок, спробувала в черговий раз відкрити кришку. Яким же був її подив, коли неочікувано скриня відчинилась. Вона навіть перелякалась, та почала гукати чоловіка. Ілля був схвильований не менше, адже повністю погрузився в свої думки – голос Слави для нього прозвучав зненацька.