Глава 2.

Наступного дня було вирішено вирушати до Клевані, де знаходилось обожнюване багатьма туристами місце, казковий та мальовничий куточок Рівненщини – «Тунель кохання». Таку назву мав зелений коридор, сформований кущами та деревами, що тісно сплелись та утворили арку, крізь яку кілька раз на день проїжджав потяг. Сюди прагнули потрапити справжні романтики та безнадійно закохані люди, а також всі, кому була до вподоби така надзвичайна, загадкова краса природи.

Мирослава та Ілля на дві доби заселились у невеличкий готельний комплекс, який знаходився дуже близько від того місця, яке вони збирались відвідати. Вирушити до «Тунелю кохання» пара мала намір вже рано вранці 16 липня, проте зробити це завадила телефонна розмова. До Іллі зателефонувала його матір. Вона дзвонила до сина не так часто, але Слава вже знала – попереду як мінімум година теревень. Теревенями спілкування чоловіка зі свекрухою вона називала через те, що зазвичай це були абсолютно позбавлені змісту та сенсу бесіди. Нещодавно мати Іллі зареєструвалась на якомусь сайті знайомств, і тепер телефонувала до сина, аби порадитись з ним із приводу якихось своїх амурних справ. Це завжди дивувало Мирославу – факт того, що її коханий та його матір діляться одне з одним практично всім, та обговорюють такі інтимні речі. Вона ніяк не могла до цього звикнути, хоча і жила з чоловіком вже сім років. Коли Ілля нарешті закінчив розмову (пройшло години зо дві), вона задумливо сказала:

— Цікаво, я, коли народжу дитину, буду так само поводитись з нею, як твоя мама?

— А що ти маєш на увазі, люба?

— Буду всім ділитись з нею, ставитись до неї, як до найкращого друга або подруги?

— Це залежатиме від тебе, ластівко. Щодо мене, то я вже вирішив, що буду намагатись стати для моїх дітей гарним товаришем, але при цьому найавторитетнішою людиною. Хочу, аби вже з малечку вони брали з мене приклад.

— І це вірно! Бо ти створений для того, аби тебе наслідувати, – ніжно промовила Слава.

— Ха-ха, згоден! Дякую. Сподіваюсь, ти не лише про мою зачіску, бо люди кажуть, що вона в мене просто – взірець доброго стилю.

— Я знаю. Ні, я про твій характер. Ти ж в мене краще за всіх!

— Ти в мене також. Ну, маман як завжди потрапила в якусь історію, і тепер прохала у мене поради. В неї, наскільки я зрозумів, з’явився дуже перспективний хлопець, який, до речі, молодший за мене на п’ять років. Ось так моя мати здивувала навіть мене самого, який змалечку звик до її витівок.

— Господи, навіщо? – Слава почала сміятись.

— Люба, не забувай, що моїй матусі лише 54 роки, вона вже 20 років як розлучена, і має право на бурхливе особисте життя.

— Я навіть трохи заздрю твої мамі, – посміхнулась Слава, – в мене навіть і у 16 все було значно «цивільніше».

— Так це ще далеко не рекорд моєї матінки. Коли мені було 20, в мене з’явився 18-літній вітчим. Це була справжня хохма. Ми жили всі троє тоді в одній квартирі, я ще не встиг переїхати. Пам’ятаю, він ледь не втопив мого улюбленого хом’яка, тоді я йому так наваляв, що він довго не міг оговтатись. Але з того випадку почалась наша дружба. Навіть коли вони розійшлись, я ще довго з ним товаришував. Досі іноді спілкуємось.

— Пам’ятаю, ти мені вже розповідав про того Вітька. Твоя мати дуже смілива жінка, і надзвичайно неординарна. Не стомлююсь захоплюватись нею!

— Авжеж.

— Іноді мені здається, що то не вона тебе виховувала все життя, а ти її.

— В якомусь сенсі так воно і було. Коли навіть вона сварила мене за щось, це було настільки кумедно, що мені хотілось реготати.

— Не те, що мої суворі батьки, що змалечку контролювали кожен крок. З іншого боку, це мотивувало мене вже у 19 років виїхати до іншого міста, самостійно жити та заробляти. Коли нещодавно бачились з однокласниками – звернула увагу на те, що деякі і досі виснуть на шиї у своїх поблажливих родичів.

— Еге ж, твої батьки і до мене досі дуже суворі.

— Ну не кажи, вже зараз не так, як раніше.

— Я пропоную вже йти, бо на годиннику 12-та ранку, стає спекотно.

— Ходімо. Я, власне, цього чекаю вже цілу вічність.

Опинившись у зеленому тунелі, що здавався безкінечним, закохані довго стояли на одному місці, не зважуючись йти вперед. Як же там було чудово! Від навколишньої суцільної краси перехоплювало подих, все було неначе щойно створене самим Богом, таке невинне, не сполохане людиною. Таке враження складалось у перші хвилини перебування в «Тунелі кохання». І ще більш щасливими вони відчували себе завдяки тому, що перебували тут зовсім самі, без сторонніх людей, без нікого. Так тихо, і так фантастично. Весь краєвид був наче створений уявою якогось талановитого митця, було враження, що це просто гарний сон, яскравий і захоплюючий, як в дитинстві. Але то була реальність, і від цього ставало ще тепліше на душі.

— Тут так прохолодно, так темно, і так загадково! – відмітила Мирослава.

— Ага-а-а, – протяжно відповів Ілля, оглядаючи все навкруги.

— Поцілуй мене, – попрохала Слава.

— Ось так, відразу? А фотографування на пам'ять?

— Тобто?