Глава 1.

Ця дивовижна історія трапилась зі звичайною пересічною родиною Мирослави та Іллі Карпенків, що жили в місті Житомирі таким же звичайним, але дуже щасливим, життям. В середині 2015 року пара святкувала сьому річницю весілля. На календарі був липень, на дворі відчувалась сильна спека, а знаходитись у будинку в цей час і зовсім було неможливо. Подружжя якраз взяло відпустку, та планувало поїхати кудись на море, обоє закоханих з нетерпінням чекали того моменту, коли зможуть із насолодою пірнути в прохолодну ласкаву морську воду, вдосталь наплаватись та назбирати чудернацьких сувенірів. Вони не мислили себе без мандрівок у різноманітні далекі краї, це було водночас і професія, і хобі, і справжній сенс життя.

Пара намагалась кожен раз відвідувати нове місце, а в їх домі вже назбиралась ціла колекція із оригінальних пам’ятних предметів. Мабуть, найбільш оригінальною була якась магічна скриня, яку Мирослава з Іллею придбали в Індонезії. Насправді, вони не планували брати цей сувенір, та й, відверто кажучи, вважали, що він їм зовсім не потрібен. Але старий кумедний продавець на ринку в одному із індонезійських селищ був настільки гарним промоутером, що закохані не втримались. Він розповів їм історію (можливо, ним же самим і вигадану), про те, що ця скриня дісталась йому від далеких предків, і вік її, щонайменше, досягає тисячі років. Потрібно відмітити, що на вигляд скриня була дійсно ну дуже древньою. Згідно повір`ю, відкрити її зможе лише той, хто має чисту, щиру та благородну мрію, і заради її втілення готовий на будь-які випробування. Всередині начебто буде знаходитись те, що допоможе цій людині здійснити бажане. Невідомо, чи вдавалось комусь відкрити загадковий артефакт, але ні діду, який переконав пару придбати сувенір, ні самому подружжю, ні їх знайомим до сих пір в цьому не пощастило. Ілля та Мирослава вже й забули про цю чудернацьку скриню. Вона слугувала у якості цікавої прикраси у їх кімнаті.

Молоде подружжя було цілковитими реалістами, хоча і затятому реалістові інколи хочеться вірити у дива. Проте, 14 липня, в річницю весілля, трапилось дещо, що не піддавалось логічному поясненню. До тих пір вони не стикались ні з чим подібним, тож, ця подія змусила трохи переглянути свої погляди на життя. Але спершу необхідно трохи детальніше розповісти про цих веселих, життєлюбних, працьовитих та активних молодих людей.

Мирослава та Ілля працювали в туристичній фірмі, там, власне, і познайомились. Стосунки розвивались швидко, та й весілля пара запланувала практично відразу. Одружились, щоправда, лише через рік після першого побачення. Слава дуже ретельно готувалась до головної події в їх житті, обмірковуючи все геть до дрібниць. Їх весільне свято мало бути найкращим та незабутнім. Коли все нарешті відбулось, радощам закоханих не було меж. За всі сім років подружнього життя вони жодного разу не посварились, якщо й були якісь образи, то обоє, зазвичай, просто довго відмовчувались, але згодом пробачали одне одному, а спілкування ставало ще теплішим. Іноді вони могли сперечатись, але швидко стомлювались від цих дискусій, і майже одночасно йшли на компроміс. Друзі та знайомі звертали увагу на дивовижну синхронність закоханих – вони геть всім займались разом, і навіть довготривале перебування на спільній роботі не псувало стосунків, не викликало в них втоми або роздратування один від одного. Про таких кажуть – не розлий вода, рідні душі. Дві половинки одного цілого. Єдине, що бентежило пару – відсутність спільної дитини. За сім років Слава так і не змогла завагітніти, лікарі лише розводили руками. Подружжя не засмучувалось, а терпляче чекало появи первістка. Їм лише по 30 років, вони обоє здорові та щиро кохають один одного, тож дитина вже скоро має з’явитись в їх щасливому житті.

З приводу річниці одруження вдома у Карпенків зібралось багато гостей, святкування відбулось, як і завжди, з веселощами та приємними сюрпризами, і час сплинув зовсім непомітно. Коли наприкінці святкового дня друзі та родичі почали розходитись по домівкам, Славу погукала її подруга дитинства Олеся.

–       Можна тебе на хвилинку? – запитала подруга.

–       Давай!

Поки Ілля проводжав гостей, дівчата відійшли до найвіддаленішої кімнати, там Олеся запропонувала поговорити тет-а-тет, без сторонніх людей.

–       Знаєш, що я думаю? Не сприймай це як образу, але вашим із Іллею стосункам не вистачає пристрасті.

–       Що значить – не вистачає пристрасті? Що ти маєш на увазі?

–       Славо, я знаю тебе з восьмирічного віку. Повір мені, тобі потрібен інший чоловік. Ну…я хочу сказати, що Іллі потрібно трохи змінити свою поведінку.

–       От воно що! Змінити поведінку? Олеся, скажи мені відверто, ти нетвереза? Я тебе також знаю з малечку, але зараз, чесно, взагалі не впізнаю тебе. Спочатку ти цілий вечір чіплялась до болячої для нас з чоловіком теми, тобто, народження дитини. Потім ти почала жартувати та відверто фліртувати з моїм коханим. Де, до речі, той хлопець, про якого ти нещодавно розповідала? Чого не прийшла із ним?

–       Славо, не нервуй, будь ласка! Просто спокійно мене вислухай та спробуй зрозуміти! Ви з Іллею гарна пара, дуже гарна, я би сказала, зразкова. Вам дійсно багато хто заздрить, і повір мені, знайдуться такі, хто захоче зруйнувати такий зразковий та ідеальний зовні союз. А зробити це буде нескладно, оскільки ви вже давно не бачите одне в одному чоловіка та жінки. Ви – хороші друзі, але не більше! Визнай цей факт, будь ласка! Хоча, між нами кажучи, мені здається, ви ніколи і не були пристрасними коханцями. Сьогодні я чіплялась до твого Іллі, знаєш для чого? Щоб показати тобі, як себе має поводити жінка, щоб викликати бажання в чоловіка. Ба-жа-ння! Ти про таке колись чула, ні? Ти не думаєш, що саме через це у вас досі немає нащадків?