ІСТИННЕ ОБЛИЧЧЯ ЖАХУ

Чудовисько, почувши слова Марини, лише усміхнувся, і в цей момент його вигляд почав змінюватися. Тінь, що оточувала його, стала щільнішою, і поступово він перетворився на щось зовсім інше — істоту, що не піддавалася опису. Воно втілювало всі страхи та жахи, про які коли-небудь чула Марина.

Його шкіра здавалася зламаною, як зламані гілки старого дерева, а очі — бездонними чорними ямами, повними вимірного жаху. Кожен його рух супроводжувався тріском, наче кістки ламалися в його тілі.

— Ось я, — проголосило воно, голос його був многоголосим, як луна в печерах, — істинне втілення страху. Я — все, чого ти коли-небудь боялася, і все, чого ти зможеш боятися знову.

Марина задихнулася від шоку, її розум не міг впоратися з тим, що вона бачила. Образи з її найглибших кошмарів заповнили її свідомість: втрата близьких, вічне самотність, зрада та нездатність захистити улюблених. Вона відчувала, як ці страхи охоплюють її, як крижані пальці, що зжимаються навколо її серця.

— Ні! — закричала вона, її голос звучав слабо і невпевнено. — Я не боюся тебе!

— Не боятися? — вигукнув монстр, його сміх став роздираючим. — Ти не можеш уникнути страху, він завжди буде з тобою. Ти вже зрадила себе, і тепер це лише питання часу…

З кожним словом вона відчувала, як її сила зникає, як темрява заповнює її душу. Марина могла бачити, як її життя розпадається на частини, і в цей момент жах поглинув її.

Вона не хотіла так закінчувати, не хотіла залишати все, що любила. Але коли її власні страхи почали поглинати її, вона зрозуміла, що втрачає контроль над собою.

В її голові все змішалося — крики, плач, страх, і вона не могла впоратися з цією бурею. Марину охопила безнадійність, і вона зрозуміла, що порятунку більше немає.

— Я не можу… — прошептала вона, її голос тремтів, немов останній подих.

Монстр лише спостерігав, як її свідомість тоне в безодні. Воно очікувало, коли її сила остаточно ослабне, і вона стане частиною його темного царства.

Не в змозі витримати тягар своїх страхів, Марина, сповнена відчаю, потягнулася до своєї кишені, де завжди тримала невеликий гострий предмет — подароване Олексієм кільце.

— Прощай… — прошептала вона, її серце розривалося від болю, коли вона прийняла своє рішення. В той момент, коли вона відчула, що немає іншого виходу, вона кинула все на одну карту, і вістря кільця торкнулося її шкіри.

Світло згасло, коли життя покинуло її. Монстр спостерігав за нею з задоволенням, його істинне обличчя освітлювалося в її останні миті.

Тиша знову окутала дім, коли Марина залишила цей світ, а монстр, наситившись її страхом і горем, покинув її тіло, задоволений своєю перемогою.

Монстр, що охороняв ці похмурі стіни, стояв у напівтемряві, його очі мерехтіли, як вугілля в вогнищі. Він спостерігав за тілами своїх жертв, усміхаючись, задоволений своїм уловом.

— Ви думали, це кінець? — його голос лунав, як луна з найглибшої ночі. — Ні. Це лише початок…

Він зробив крок уперед, і світ навколо тремтів від його присутності. Кружляючи, він повільно наближався, його тінь подовжувалася і заповнювала весь простір.

— Ви любите історії про страх і жах? — продовжував він, його голос ставав усе голоснішим. — Але пам'ятайте, кожна історія має свою ціну. І зараз я прийшов, щоб нагадати вам, що страх ніколи не залишить вас.

Його жахлива усмішка розширилася, оголюючи гострі зуби. — Ви вважаєте, що ви в безпеці? Що все це — всього лише вигадка? Але коли світло згасне і ніч обрушиться на ваші серця, саме я буду там, у темряві, чекаючи…

Монстр наблизився ще ближче, і в його очах спалахували тіні тих, хто не зміг протистояти його владі.

— Я — ваш страх, ваш найглибший жах. І щоразу, коли ви закриватимете очі і дозволите собі віддатися страхам, я буду чекати…

Він обернувся і зник у тіні, залишивши по собі лише шепіт, який заповнив простір, немов зловісна мелодія.

— Не входьте в темряву... якщо не готові зустрітися зі мною знову.

З цими словами дім знову занурився в зловісну тишу, залишаючи читача в очікуванні того, що може статися наступного разу.