Світ навколо них

Вони стояли, зчепивши руки.
Світ навколо зупинився — мов затамував подих разом із ними. Ні шелесту вітру, ні шурхоту листя, ні звуку чужих голосів. Лише він і вона. Двоє.
Драко дивився на Герміону — довго, глибоко, мов на щось єдине справжнє у всьому світі. В її погляді ж відбивалося усе: і минуле, і надія, і тиха віра, що відтепер усе буде інакше.

Їхні очі зустрілись, подихи злилися в одне ціле, а серця... вони билися так, ніби ніколи не були окремо.

І тоді він нахилився. Поцілунок був м'яким, обережним, ніби перший крок у незвідане. Але за цією ніжністю ховалося більше, ніж можна було вимовити словами — сила, пристрасть, довіра і любов. Такий поцілунок здатен зупинити час — або змусити його вибухнути.

І вибух таки стався.

Раптово над головами пролунав гучний хлопок — за ним ще один, і ще. Сад вибухнув від радості: конфетті закружляли у повітрі, блискітки засліплювали очі, стрічки розлітались у всі боки. Здавалося, самі дерева тішилися за них, а вітер вирвався з-під контролю, обертаючись шаленим вихором святкового танцю.

— Хай живуть Мелфої! — закричали навколо, не стримуючи емоцій.
Голос Блейза і Тео заглушив усіх — він лунав найгучніше, найпалкіше.

Блейз, не вагаючись ні секунди, кинувся до Драко, обіймаючи його так, ніби той щойно виграв фінал кубка Гоґвортсу. Його сміх був дзвінким, радісним, наче дитячий.

— Ти зробив це, брате! Вона Мелфой! Це офіційно! Мерлін, як же я обожнюю хепі-енди!

Поряд з'явився Тео — на його голові красувалася якась безглузда чарівна корона, що виглядала комічно і водночас зворушливо. Обійнявши Герміону, він засяяв з такою щирістю, що це могло розтопити будь-яке серце.

— Та він же скиглив за тобою три місяці! Я вже хотів варити йому заспокійливе — або снодійне, або на забуття! А ти... ти зробила його щасливим. І, чесно, світ став кращим.

Герміона сміялася — щиро, без стриманості. Її очі блищали від щастя, кучері були встелені блискучими клаптиками конфетті, а голос дзвенів так, ніби сміх нісся з глибини душі.

Драко тримав її за талію, міцно, але з ніжністю, немов боявся відпустити. І вперше за довгий, дуже довгий час зробив справжній вдих — повний, глибокий. Так дихають лише ті, хто нарешті відчув свободу.

— Дайте ж нам хоч нормально поцілуватись... — пробурмотів він з напівусмішкою, не зводячи очей із Герміони, і знову нахилився до неї.

Десь збоку заграла музика — радісна, легка, мов святковий вихор. Оркестр ніби підхопив хвилю щастя і розніс її по всьому саду.

— Тепер починається справжнє свято! — вигукнув Тео. — І не зупиняйтесь, поки останній гість не заплаче від щастя!

Свято розгоралось з кожною хвилиною. Сміх лився рікою, дзвін келихів зливався з ритмом музики, що ставала дедалі жвавішою. На зеленій галявині, залитій сонцем, вирувало справжнє щастя — гомінке, кольорове, трохи божевільне, але щире до останньої ноти.

Герміона, осяяна посмішками і радістю, на мить відійшла від Драко. Її оточили друзі, родичі, знайомі. Всі хотіли щось сказати, спитати, обійняти, поцілувати в щоку, торкнутись до руки з каблучкою. Її весільна сукня переливалася на сонці, мов жива вода, струменіла з кожним рухом, обіймаючи її постать легкістю й грацією.

А троє чоловіків тим часом стояли трохи осторонь, біля невеликого столика з напоями. У кожного в руці — келих з віскі, в очах — спокій і втомлене задоволення. Це була тиша після бурі, момент, коли можна дозволити собі видихнути й нарешті повірити, що все — склалося.

Тео, мовчазний, але з лукавим блиском в очах, підняв келих:

— За те, що ми дожили до цього дня. Без суду, кайданів і в костюмах без плям крові.

Блейз лише хмикнув:

— Майже як у казці. Тільки от у казках не доводиться переписувати пів імперії на рахунки Міністерства.

Драко не відповів одразу. Його погляд ковзнув через натовп — до Герміони. Вона саме показувала обручку Джіні й Пенсі, щось жваво розповідала, сміялась. Його очі стали м'якшими. Він посміхнувся — тихо, по-справжньому.

— Вона варта кожного галеона. І кожної краплі нервів.

До них підійшов Гаррі Поттер — трохи скуйовджений, з недбалою краваткою й келихом шампанського. Він зупинився перед Драко, з легкою, іронічною усмішкою.

— Ну що, Мелфой. Вітаю. Хто б міг подумати, еге ж?

Драко усміхнувся у відповідь, трохи скоса глянувши на нього:

— Ти, мабуть. Ти ж і відправив мене до неї.

Гаррі засміявся і потис йому руку:

— Зізнаюсь, не думав, що все зайде ТАК далеко. Я лише сказав місто. І що вона планує вечерю. Як ти її, чорт забирай, знайшов?

Драко зробив ковток віскі. Його рухи були неквапними, зосередженими. Погляд — уважним і спокійним. Крізь край келиха він глянув на Гаррі й промовив, майже байдуже:

— Я просто купив усі ресторани в тому містечку.

У Блейза й Тео на мить зависли брови. Вони переглянулись.

— Ти що... — почав Тео, не вірячи почутому.

— УСІ?! — перебив Блейз, вже криво посміхаючись.

Гаррі здивовано відкашлявся:

— Ти зовсім з глузду з'їхав...

Драко знизав плечима, ніби йшлося про щось буденне:

— У мене не було часу на вгадування. А втратити її — не входило в мої плани.

Запала коротка пауза. Поважна. Така, в якій немає потреби в словах. Гаррі лише усміхнувся — щиро, тепло:

— Тоді я радий, що це саме ти. Вона заслуговує на все це... І на когось, хто не сумнівався.

Драко ледь кивнув. Його голос був тихим, але твердим:

— Цього разу — назавжди.

М'які акорди повільного вальсу розливалися по вечірньому саду, мов срібна роса на пелюстках. Оркестр, ніби відчувши невидимий знак, перейшов на особливу мелодію — ту саму, яку вони колись вибрали разом, ще тоді, коли все було тільки мрією, ще крихкою, як перший сніг на долоні.

— Потанцюєш зі мною, пані Мелфой? — нахилившись до її вуха, прошепотів Драко. Його голос був тихим, але наповненим тим теплом, яке здатне зупинити час.