Їх дім зі світла

Сонце цього ранку зійшло не просто над країною — воно розгорнуло нову епоху. Проміння, м'яке й тепле, ковзало дахами Лондона, обпікаючи кам'яну бруківку золотом. Місто ще тільки прокидалося, а вітрини книжкових крамниць та кав'ярень уже рясніли свіжими випусками газет.

І кожна шпальта — наче закляття — греміла однією новиною:

«Грейнджер і Мелфой. Офіційно.»
«Весілля століття вже цього літа!»
«Колишній спадкоємець Північної Знаті і героїня війни — разом!»
«Любов, що подолала все: від суду до вершини Ейфелевої вежі».

Кіоски на Діаґон-алеї були завалені «Пророком», «Магічним Оглядом», «Гармонією», «Словом Чистої Магії». Усі — мов за командою — присвятили перші шпальти історії, яка ще донедавна здавалася неймовірною.

"Вогонь і розум. Лід і відвага. Союз, що став символом нового часу."

Фотографії — чарівні, живі, мов уривки з чужої памʼяті:
Герміона виходить з будинку у світлій сукні — спокійна, натхненна, щаслива, махає рукою журналісту.
Драко обіймає її за талію, прикриває від спалахів фотокамер — втомлений, але мʼякий.
І ще одна — зроблена крізь скло кавʼярні: їхній поцілунок. Простий, ніжний, впевнений. Як доказ.

— «Париж, Прованс, берег Ла-Маншу. Їх бачили всюди — разом. Весілля ж, за чутками, відбудеться влітку, у відновленому замку Мелфоїв. Захід — виключно приватний. Преса не запрошена».

Пенсі Паркінсон прокоментувала з притаманною їй прямотою:

"Я знала, що це станеться. Вони обидва... завжди йшли одне до одного, навіть якщо самі цього не визнавали."

Гаррі Поттер відмовився від офіційних слів, але джерела підтвердили — він буде на весіллі.

І ось — Магічна Британія гуде.
Від задимлених чайних лавок до біломармурових залів Міністерства — усі говорять про них:

«Грейнджер і Мелфой. Нарешті.»

Хтось — із недовірою:

«Це ж Грейнджер і Мелфой! Це ж неможливо!»
Хтось — із подивом:
«Як вони витримали увесь тиск?»
А хтось — із захопленням:
«Нарешті хтось зміг подолати минуле і створити з нього щось прекрасне.»

Та тільки найближчі знали правду.

Це не про заголовки. Не про замки, прізвища чи героїчні заслуги. Це — про дві душі, що пройшли крізь усе. Про двох людей, які змогли стати собою — і все одно знайти одне одного.

Замок, у якому мало відбутися весілля, був обраний не архітектором і не родовими традиціями.

Його вибрав Драко — сам. Довго, мовчки, з тією ретельністю, з якою він ніколи не ставився до жодного проєкту до цього. Бо цього разу він будував не просто дім — він будував її простір.

Герміона ніколи не просила цього. Вона навіть не здогадувалась.

Але він спостерігав: як вона завмирає, проходячи повз старий книжковий садок у Котсуолдсі, як довго стоїть на вітрі, коли з-за обрію піднімається туман, як усміхається, торкаючи кам'яні стіни з виноградом. І він зрозумів: вона ніколи не хотіла палаців. Вона хотіла тиші, природи, світла. Вона хотіла місце, де можна дихати.

І тому замок постав саме тут — серед м'яких пагорбів, на землі, де колись цвіли дикі яблуні. Його збудували з білого каменю, простого, теплого, із широкими вікнами, через які вранці всередину ллється сонце, а ввечері — вітер із запахом лаванди. Він мав висоту, але не пафос. Велич, але не відстороненість.

Усе в ньому було створено так, щоб вона відчула: її бачать. Її розуміють.

Довкола — сад, який спроєктували не ландшафтні майстри, а чарівники, що розмовляють з рослинами. Поля троянд, дикі маки, лаванда і деревця, які перешіптуються вночі. Алеї не прямі, а природні — як шляхи, якими ходить серце. У центрі саду — арка, під якою мала відбутися церемонія. Саме тут Драко сказав:

«Ти не маєш входити в моє життя. Ти є моє життя. І цей дім — його початок.»

У день весілля повітря було легким, мов дихання після довгого шляху.
М'які ліхтарі мерехтіли між деревами, метелики — справжні і чарівні — пурхали над квітами. В саду розставили столи з прозорими серветками, під якими — висушені польові рослини з першої спільної прогулянки.

Гості збиралися в напівмовчанні.
Не тому, що було ніяково — а тому, що це місце вимагало поваги. Воно було створене любов'ю, і кожен, хто вступав на його землю, відчував це.

Весілля Грейнджер і Мелфой мало розпочатися на заході. Коли сонце торкнеться верхівок дерев, і перші зірки з'являться над замковою аркою. Коли тиша стане глибшою за будь-які слова.

І саме в цю мить, коли все завмерло, він побачив її.

Герміона йшла крізь сад, сповнений світла. А Драко — стояв, мов уперше в житті побачив магію. Справжню. Без паличок. Без заклять. Без захистів. Тільки вона. І дім, який він збудував — для неї.

**********

Сонце ще торкалося крон дерев, золотячи все навколо — і білизну шатра, і пелюстки квітів уздовж проходу, і стрічки, що тихо тріпотіли на спинках білосніжних стільців.

Гості вже сиділи. Лише ті, хто справді мав значення. Гаррі та Джіні — поруч, тримаючись за руки. Тео, Блейз, Пенсі — із гордим блиском в очах. Саме Пенсі тримала в руках тканину — ту саму, з якої власноруч пошила сукню подруги.

Нарциса сиділа поруч із Мелісою — новою подругою Герміони, що вже стала її союзницею в благодійних ініціативах. Навколо панувала мʼяка, глибока тиша, яку не порушувала навіть музика — бо вона не грала, а дихала, чарівно й легко, заповнюючи простір між деревами, між серцями.

Драко стояв біля арки. Її створили з живих гілок, троянд і світла. Мерехтливі ліхтарі, вишиті символи сили, мудрості та любові тихо пульсували на стрічках, немов обереги. Це була не просто арка — це був портал у щось нове.

Драко — у світлому костюмі, із тонким срібним оздобленням. Жодної манірності — лише простота, впевненість і спокій. Він зробив глибокий вдих.