Ніч на Ейфелевій вежі

Вечеря поступово добігала кінця. В келихах залишилося зовсім трохи вина, у поглядах — тепла втома. Їм було добре мовчати разом — рідкісне, майже магічне вміння, коли тиша не тисне, а зігріває.

— Що скажеш, пройдемось трохи? — тихо спитав Драко.

Герміона усміхнулась, легко кивнула, і вони вийшли з ресторану в нічну Францію — теплу, живу, з легкими відблисками ліхтарів на мокрому камені мостових.

Було 19 вересня, але вечір ніс із собою перші прохолодні подихи осені. Герміона мимоволі злегка згорнулась, перехоплюючи плечі руками, і майже одразу відчула, як на неї опускається піджак — теплий, м'який, ще з його запахом.

— Не хочу, щоб ти замерзла, — промовив Драко, — інакше цей вечір доведеться повторити, щоб зігрітись.

— Звучить... не так вже й страшно, — відповіла вона, поглянувши на нього з-під густих вій.

Їхні кроки бриніли по бруківці, місто відлунювало легким шарудінням листя й далеким сміхом.

І коли вони дійшли до фонтану — старовинного, з магічними водограями, які танцювали під ритми невидимої музики — Герміона, мов дівчинка, вскочила на край кам'яного борту.

— Обережно, — попередив Драко, й одразу взяв її за руку, міцно, але лагідно.

— Я тримаюсь, — усміхнулась вона. — Хочеш знати секрет?

— Завжди.

— У дитинстві я так уявляла, що крокую по краю світу. Балансую — між магією і буденністю. І якщо впаду — все зміниться.

— І що, змінилось?

Герміона глянула на нього згори вниз — ліхтарі розсипалися по її волоссю золотими іскрами.

— Змінилось. Але не тоді. А сьогодні.

Він не відповів. Просто сміявся разом з нею, коли вона ступала по краю, а він крокував поруч, не відпускаючи руки.

Вони виглядали дивно — колишня Грейнджер і колишній Мелфой. Але в цій миті, на цих вуличках, під цим небом — не було ніяких "колишніх". Тільки дві живі душі, які знову вчилися довіряти.

Деякі перехожі зупинялись, проводили їх поглядом. Хтось усміхався, хтось навіть тихо аплодував — мов це була частина вуличної вистави. Але ні в чиїх очах не було осуду.

Бо всі бачили: там зароджувалось щось прекрасне. Вічне. Тендітне. Справжнє.

Вони вже трохи втомились — не від прогулянки, а від щастя, яке накопичилось у серці за ці кілька годин. Вулички Франції лишались позаду, тіні дерев танули в ліхтарях, і повітря ставало прохолоднішим.

Драко спинився, озирнувся на Герміону, яка в його піджаку виглядала майже... домашньо. Спокійно. Красиво. Незбагненно красиво.

— Герміоно... — тихо спитав він. — Скажи мені дещо.

— Що саме? — вона посміхнулась і зупинилась поруч.

— Що б ти хотіла саме зараз?

Вона замислилась на мить, погляд її потонув у вечірньому небі, і зітхнула.

— Побачити Ейфелеву вежу.

— Справді? — здивувався він.

— Так. Я бачила її не один раз. Але кожного разу... вона викликає захват. Наче вперше. Наче щось всередині прокидається.

Драко не відповів. Лише усміхнувся. Підійшов ближче. Міцно, але делікатно взяв її за талію, погляд став серйозним, але не похмурим.

— Що... — вона не встигла договорити.

— Тримайся, — прошепотів він.

Мить — легкий ривок магії в грудях, навколо короткий вітер і тьмяний спалах — і світ змінився.

⸻

Вони стояли на самій вершині Ейфелевої вежі.

Париж блищав вогнями під ними — нескінченна ріка світла, що розтікалась між мостами й вулицями. Вдалині — німе мерехтіння Лувру, відлуння Сени. А навколо — висота, тиша, і вона в його обіймах.

— О, Мерлін... — Герміона зробила крок вперед, але Драко міцно тримав її за талію.

— Я тут, — сказав він. — Я тримаю.

Вона не одразу змогла говорити. Очі блищали від захвату, руки трохи тремтіли, а серце билося швидко, як у дитини, яка побачила диво.

— Це... неймовірно... — прошепотіла вона.

— Ні, — відказав він. — Це ти — неймовірна.

Вона повернулась до нього, і цього разу... вже не тікала від того, що палало між ними.

Висота обіймала їх мовчки. Над ними — зоряне небо, а під ногами — сяючий Париж, що здавався не містом, а вічним спалахом мрії.

Драко не відводив погляду. Він дивився на неї довго, мов на щось рідкісне. На те, що не можна було ні купити, ні заслужити — тільки втратити, якщо не бережеш.

Герміона стояла зовсім близько. Плече в плечі. Тепло його рук досі обіймало її талію. Вона не відходила. Не тікала. Не стримувалась.

Між ними повисла пауза — та, яку не треба боятись.

Пауза перед чимось справжнім.

Її дихання сплелося з його. Очі зустрілись. І в цій зустрічі — не було більше війни, не було колишніх образ, не було ні Грейнджер, ні Мелфой.

Були тільки вони.

Його рука м'яко ковзнула по її щоці. Пальці затримались за вушком. Герміона прикрила очі... і не відступила. Не здригнулась. Не сказала "ні".

Поцілунок був обережним. Наче перший крок на тонкому льоду. Ніжний, повільний, і в той самий час — такий, що обпікає душу.

Драко ніби боявся зламати щось тендітне. А Герміона — боялась прокинутись.

Його губи торкнулися її, мов шепіт. А потім — ще трохи глибше, ще ближче. Її руки самі піднялись і зімкнулись на лацканах його сорочки.

Ніч навколо ніби затихла, Париж зник, залишивши їм тільки це:

поцілунок, зітхання, мить.

Мить, коли все стало на свої місця.