Вечір, який вона варта

Франція. Околиці.
Невеличке чарівне містечко, сховане від очей маглів — мов уламок сну серед лаванди й тиші. Вузька вуличка, м'яко вистелена ліхтарями, ховає аромат мигдалю, теплого каменю й запашних трав.

Герміона стоїть перед дверима ресторану, розміщеного у старій віллі з вигнутими вікнами та балконом, обплетеним плющем. На вивісці золотими літерами вигравірувано:

L'éther du Silence — Ефір тиші.

Сьогодні вона — мов із іншої історії.

Світла сукня ніжно огортає фігуру, з асиметричним вирізом на плечі. Тканина спадає каскадом — м'яко, без мети привертати увагу, але неможливо не помітити. На вухах — сережки з перлами, які ледь коливаються, коли вона повертає голову. Волосся зібране в елегантну зачіску, кілька м'яких пасм обрамлюють обличчя.

Вона сяє. Не гламуром — спокоєм.
Не прикрасами — гідністю.
Не статусом — свободою.

Її столик — на другому поверсі, біля великого арочного вікна. Звідси видно весь чарівний квартал: теракотові дахи, старі крамниці, кульки-ліхтарики, що пливуть у повітрі, й кулі, які тихо ковзають між хмар.

Коли вона піднімається сходами, зал завмирає ненадовго. Офіціанти — мов за негласним магічним протоколом — розступаються. Один із них, юний і трохи зворушений, проводжає її до столу з виразом на обличчі, що зазвичай буває у тих, хто бачить витвір мистецтва.

— Bon anniversaire, madame. Le vin que vous avez commandé est déjà sur la table.

Вино вже чекає. Келих із тонкого скла світиться вогнем Кот-дю-Рон. Поряд — тарілка з різотто, просоченим лавандовим медом, і свіча, що горить спокійно, як і вона сама.

Ніяких гостей. Жодного тосту. Цей вечір — тільки для неї.

Вона сідає, знімає накидку, акуратно відсуває локон за вухо. З-під напівпрозорої тканини видно тонке зап'ястя з срібним браслетом — H.J.G.

Десь унизу звучить скрипка. У повітрі тане запах кориці, сухих троянд і теплого повітря провінційного вечора.

І вперше за довгий час вона — сама.
І це не самотність. Це — вибір.

Вона підіймає келих. Дивиться у вогні Франції. І шепоче собі, м'яко, без пафосу — так, як говорить лише з собою:

— З днем народження, Герміоно.

***********

Герміона сиділа, спостерігаючи, як у вікні повільно спалахують вогні чарівного міста. Келих був ще напівповний, а на краєчках її губ грала легка, майже непомітна усмішка. Це був її день. Її ніч. Її спокій.

І раптом — щось змінилося. Не звук і не рух, а сама присутність. Ледь вловимий аромат, що був водночас знайомим і недосяжним: терпкий, деревний, з відтінком м'яти і свіжого дощу.

Він з'явився безшумно, ніби завжди був поруч — у глибині кімнати, у глибині її думок. Герміона навіть не встигла обернутися, як з-за її спини повільно простягнулась рука з букетом квітів.

Розкішних, ніжних, незвичайних. Суміш магічних орхідей і шовкових троянд . У руках — букет, що ніби шепотів: «Я пам'ятаю».

І потім — голос. Низький, бархатистий, зовсім поруч. Його подих торкнувся її шкіри, а слова — душі:

— З днем народження, Герміоно.

Вона застигла. Час на мить зупинився.

Повільно, дуже повільно, вона обернулася через плече.

Його очі. Сірі. Глибокі. Ті, що не забуваються.

Він стояв прямо за нею, трохи нахилившись, тримаючи букет. У світлі ліхтаря, що проникав крізь вікно, Драко Мелфой виглядав інакше — трохи старшим, спокійнішим, серйознішим. Але в очах все ще був він.

Він мовчав, чекав, не тиснув.

А вона просто дивилася. І серце її билося не від страху, а від правди.

Це був він.

Герміона тремтячими руками прийняла букет. Пальці затрималися на пелюстках троянд — розкішних, насичених, з краплинами блискучої роси на оксамитових краях. Вона не могла одразу підняти очі. Грудна клітка стискалася щораз сильніше з кожним новим ударом серця.

Він мовчав. Чекав.

— Як... — нарешті вирвалося з її вуст, голос хрипкий, надломлений, — як ти мене знайшов?

Погляд зустрівся з його. В очах не було ні самовпевненості, ні надії — лише чесність.

— Я не знав, де ти, — відповів він спокійно. — Знав лише місто і прізвище, яким ти користувалася у документах. Без адреси, без деталей.

Його голос був низьким, трохи захриплим, втомленим — від тиші, в якій він жив після суду.

— Я... я просто ходив. Обійшов, мабуть, півмістечка. Магічна частина не така велика — перевірив кожну кав'ярню, кожен ресторан, де можна побачити вечірнє місто з вікна.

Вона мовчки дивилася на нього. Відчуття, що це вигадка, розсипалося з кожним його словом. Він не грав — він був справжнім.

— І ось... я зайшов сюди майже випадково. Запитав, чи не заброньовано столик біля вікна на ім'я Герміона Ґрейнджер. Офіціантка усміхнулась і сказала: "О, так, другий поверх. Іменинниця вже піднялась."

Він знизав плечима, погляд упав на букет.

— У той момент, здається, я перестав дихати.

Герміона стояла, притискаючи квіти до грудей. В її очах вирувало море — шок, захват, страх і віра — все водночас.

— Я... не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.

Драко кивнув.

— Не треба зараз. Якщо дозволиш — я просто посиджу поруч. Без слів. Без претензій.

Він нарешті подивився їй в очі.

— Лише дозволь побути з тобою сьогодні. У твій день.

Герміона досі тримала квіти біля грудей. Драко мовчки чекав на її реакцію — не тиснув, не кликав сісти, не торкався.

І раптом вона розсміялася.

Спершу тихо, майже несміливо, а потім голос став голоснішим, з тією дзвінкою щирістю, що він пам'ятав зі шкільних років — тією, що так давно зникла з її голосу. Він завмер, а потім усміхнувся — щиро, ніби з нього зняли тяжкість усієї останньої весни.

— Ти... — Герміона витерла куточки очей, — ти дурень, Мелфой. Тобі це казали?

Він кивнув з легким нахилом голови, трохи зверхньо, але з ледь прихованим теплом:

— Приблизно разів десять на день. Але ніколи так красиво, як зараз.
(паузa)
— До речі... ти прекрасна.