На порозі мовчання

Малий зал засідань Юридичного департаменту Міністерства магії

Останній день Герміони Ґрейнджер як посадової особи.

М'яке, спокійне світло струменіло крізь високі аркові вікна, лягаючи теплими відблисками на старовинний дубовий стіл. На його гладенькій поверхні лежали три папки, три ключі, три невеликі скриньки, запечатані червоним воском — кожна з родовим гербом, що ще зовсім недавно був під забороною.

Навпроти сиділи троє чоловіків. Уперше без кайданок. Без варти за дверима. Без страху в очах. Вони були втомлені, змучені тінями минулого, але цілі. Їхня присутність у цьому залі була не як раніше — не як обвинувачених, а як тих, кому дозволили повернутися.

Герміона стояла перед ними. Як завжди — пряма, стримана, чітка. І водночас ближча, ніж колись. Майже своя. Хоч для них усе ще — з іншого світу.

Її голос звучав спокійно, офіційно, але в кожному слові відчувалася внутрішня завершеність:

— Сьогодні я офіційно передаю вам назад:

Юридичне право на майно та нерухомість.
Доступ до рахунків, інвестицій і патентів.
Повну реабілітацію в реєстрах Міністерства.
Відновлення родинних архівів і магічної ідентичності.

Вона по черзі передала кожному папку, ключ і скриньку — повільно, з повагою.

— Блейз, — сказала вона, — тобі повертається особняк у Флоренції, магічна галерея і дідовий винний льох.

— Тео, — м'яко глянула на нього, — твій маєток у Вест-Кресенті, спадок матері та ліцензія на алхімічні досліди.

— Драко... Мелфой-Менор, права на виробництво зілля, патенти, контрольні пакети. Усе повернуто.

Тиша зависла в просторі, як легкий серпанок. Драко взяв документи мовчки. Його пальці були напружені — так тримають не папір, а щось крихке, що може зникнути при необережному русі.

Герміона продовжила:

— І останнє: усі справи закрито. Ваші імена — очищено.
Далі вирішувати вам: що з цими іменами робити.

Першим порушив тишу Блейз:

— А ти, Грейнджер? Що буде з тобою?

Вона усміхнулась ледь-ледь. Усмішка не з втоми — з внутрішньої ясності:

— Не знаю. Але я більше не належу Міністерству.
І, здається, знову належу собі.

Тео підійшов першим. Злегка ніяковів, ніби не звик до щирих жестів, але обійняв її — коротко, мовчки, по-справжньому.

— Ти нас витягла. Я не забуду, — сказав він стиха.

Блейз — з тією ж недбалою усмішкою, яка колись могла образити, але тепер лише гріла:

— Якщо колись захочеш інвестувати в "Забіні і Спів" — назвемо відділ на твою честь.

— Нехай краще буде: "Грейнджер. Крапка. Без спів", — відповіла вона з примруженою усмішкою.

Обидва засміялися. Легко, не натягнуто. Неначе колишні вороги, які навчилися дихати в одному повітрі.

І нарешті — Драко.

Він підходив повільно. Мовчки. Його погляд не ухилявся. Навпаки — тримав її очі, ніби в них шукав щось, що давно загубив.

— Усе це... повернула ти, — сказав він. — Не система. Не держава. Ти.

Герміона дивилася на нього довго, потім м'яко відповіла:

— Ні. Я лише тримала двері. А ти сам пройшов крізь них.

Драко опустив голову, мовби визнаючи, що не може сперечатись. Потім підняв її знову — серйозно, без пафосу — і взяв її за руку.

— Не йди назавжди.

Вона не відповіла словами.
Просто стиснула його пальці.
І не відпустила.

Аркада Міністерства

Кав'ярня для працівників.

Гаррі вже сидів за столиком у кутку. Він виглядав інакше, ніж зазвичай — не виснаженим від роботи, а зломленим ізсередини. Немов утомився від самого себе. Коли Герміона підійшла й сіла навпроти, він не заговорив одразу. Лише дивився. Довго, мовби боявся, що сказане зруйнує усе ще більше.

— Я боявся, що ти не прийдеш, — тихо мовив він.

— Я не з тих, хто уникає розмов. Навіть неприємних, — відповіла вона рівно.

— Ні. Ця... не буде такою. Я просто... усе зіпсував.

— Так, — підтвердила Герміона. — Але ти був не один.

Запала мовчанка. Важка, але не ворожа — радше така, що дозволяє кожному відчути її вагу.

— Я мав довіритись тобі, — нарешті сказав Гаррі. — А не наказам, не чуткам. Пробач. І за те, що сумнівався, і за те, що не зупинив Рона, коли ще міг.

Вона лише трохи підвела брову, і він завмер.

— Так, — підтвердила вона. — Він приходив до мене.

— Що? — Гаррі звівся майже зі стільця.

— Вчора. П'яний. Вперше заговорив про той день у твоєму кабінеті... І, Гаррі... він зізнався. Це був він. Він мене вдарив. Не Мелфой.

Гаррі здригнувся.

— Сказав, що не пам'ятав як. Що зірвався. Що одразу пожалкував... але злякався наслідків. Просив вибачення. І, здається, плакав.

Герміона не одразу відповіла. Вона тримала чашку обома руками, ніби намагалася витиснути з неї рештки тепла. Потім повільно зітхнула:

— Знаєш, Гаррі... Я не тримаю на тебе зла.
А от на нього... я більше не маю сил тримати нічого. Навіть злості.

Він опустив очі.

— Я більше не на його боці, — сказав він. — І, якщо ти дозволиш... я на твоєму. Завжди був. Просто не одразу це зрозумів.

Її усмішка була ледь помітною, але справжньою. Вперше за довгий час — без болю.

— Гаррі... Я завжди тебе прощаю. Тільки, будь ласка... ніколи більше не сумнівайся в мені. Особливо — вголос.

Пізніше, у коридорі Міністерства, Герміона йшла сама. В руках — тонка папка зі справами. Вона була спокійна, зібрана, стримана — як завжди. Та щось у її ході змінилося: не вага, а напрямок.

Вона зупинилася біля великого вітражу, що прикрашав стіну — на ньому сяяв герб Чарівного Верховного Суду. Символ, який колись здавався справедливістю. Колись.

Герміона вдивилась у нього, й, ледь чутно, але з гідністю промовила:

— Ви не перемогли мене. Я просто... пішла сама.

 

**********

 

Сонце хилилось до обрію, розмазуючи бліде, втомлене світло по небу, затягнутому важкими хмарами. На їхньому тлі Мелфой-Менор виглядав ще суворішим — старий, величний, з холодним обличчям каменю.