ІМ'Я, що не треба захищати

Слова Герміони ще не встигли розчинитися в повітрі, як суддя легенько постукав чарівною паличкою по дерев'яному столу — тричі.

— Захист завершив промову. Оголошується перерва — тридцять хвилин. Прошу всіх тимчасово залишити залу.

Але ніхто не рушає з місця. У першому ряду кілька журналістів перекидаються поглядами — здивованими, майже шокованими:

— Вона щойно знищила міністра юстиції.
— А вона взагалі була на фронті під час війни?
— Це... це було приголомшливо.

У дальньому куті, де сидить мадам Тріверс — сивочола відьма, яка служить у ЧарВерСуді ще з часів Гріндельвальда, — ледь чутно зронила:

— Грейнджер... вона не просто захищає імена. Вона бореться за принципи. Такі юристи з'являються раз на покоління.

Тео, Блейз і Драко мовчки стежать за нею — мов за чимось світлим, майже недосяжним. Тим, що хочеться вберегти. Тим, у що хочеться вірити.

А Хаммел стоїть, опустивши плечі, біля лави обвинувачення. Довго. Мовчки. Потім сідає. І, не кваплячись, витирає піт з чола. Йому не соромно. Він знає: цю битву він програв.

Двері зали відчиняються з легким скрипом — і в цей момент усе, навіть повітря, завмирає.

Судді займають свої місця. Їхні мантії шурхотять, як шепіт часу.
У залі — тиша, така глибока, що чути, як хтось у четвертому ряду ковтає слину.

Але тут більше, ніж тиша.
Тут — історія.

— Засідання поновлюється, — говорить головуючий суддя, і його голос, наче дзвін, розтинає простір.

— У справі №1478: Мелфой Драко Люціус, Нотт Теодор Стефан, Забіні Блейз Рафаель — суд ухвалює наступне:  після вивчення свідчень, матеріалів справи, аналізу магічних доказів та з огляду на співпрацю обвинувачених із Міністерством...

Пауза.
Час зупиняється.

Тео опускає голову.
Блейз, зціпивши зуби, дивиться в підлогу.
А Драко... дивиться прямо. Гордо. До кінця.

— Суд не знаходить підстав для обвинувачення у злочинах проти магічного світу.

— Всі троє — звільнені від підозр.
— Їхні справи офіційно очищено.

Вибух емоцій.
Безшумний, глибокий, справжній.
Хтось зривається на оплески.
Навіть Гаррі Поттер, у тіні останнього ряду, повільно опускає голову. Не від поразки. Від визнання.

Головуючий піднімає руку — тиша повертається.

— Однак, з огляду на обставини і глибоку соціальну чутливість, ЧарВерСуд постановляє:

Пан Мелфой, пан Нотт, пан Забіні мають зробити благодійний внесок у Фонд відновлення постраждалих магічних громад.

— Це буде не покарання, а... жест.
Символ того, що навіть тіні можуть обрати світло.

— Пані Герміоно Джин Грейнджер...

В очах — сталеве світло. В поставі — гордість і тиша.

— Суд висловлює вам подяку за непохитність, етику та відданість справі.

— Ваша робота стане прецедентом. Історія запам'ятає не лише ваші аргументи — а й вашу мужність.

— Ви — не просто адвокат. Ви — страж справедливості. І останнє...

Погляди в залі знову затамовують подих.

— Прошу внести зміни до реєстрів. З цього моменту — ви знову міс Грейнджер.

Герміона ледь усміхається. І цього достатньо.

Тут усе ще пахне пилом, документами й магією. Стіни пам'ятають тисячі вироків. Але сьогодні — інший день. Сьогодні — вирок не виніс ніхто. Сьогодні — його переписали. Герміона стоїть біля колони. Її плечі трохи опущені — не від поразки, а від виснаження. Перемога важить більше, ніж поразка.

Навпроти — Драко. Він мовчить. Очі блищать, але не хитаються. Він робить крок уперед. І ще один. Зупиняється на відстані, де слова вже не захищають, а відкривають.

— Ти не захистила нас, Герміоно, — шепоче він. —Ти нас... повернула до життя.

Голос тихий, але його чує весь світ.

Герміона зводить погляд. Усміхається — крізь втому, як через дощ просвічує сонце.

— Ніхто не заслуговує залишатися в тіні. Навіть ті, хто виріс у темряві.

І на мить між ними — світло. Не магічне. Людське. Вперше за довгі тижні вони обоє — вільні.

Натовп все ще гуде. Хтось уже пише репортаж. Хтось шепоче про "нову епоху". Але в центрі цієї бурі — вузол тиші.

І саме крізь цю тишу пробирається Нарциса Мелфой.

Вона рухається, мов тінь благородства: стримано, без зайвих слів. У її очах — відлуння війни, втрата, витримка. Поруч із нею — Пенсі Паркінсон, у темно-зеленому плащі, дещо зухвала, із тією самою поставою, з якою входять у кімнату, навіть коли не знають, чи їм там раді.

Нарциса зупиняється перед сином.

На мить — просто дивиться.
І тільки потім... обіймає.

Драко в її руках — не спадкоємець, не звинувачений, не символ роду. Просто син. І він дозволяє собі бути ним. Вперше за дуже, дуже довго.

Пенсі зупиняється перед Герміоною.

— Ну... — зітхає вона, з відтінком сарказму. — Взагалі-то я не обіймаю ґрифіндорців.

Пауза. Її брова злегка сіпається. І раптом — вона робить крок уперед і різко притискає Герміону до себе. Міцно. Швидко. І, що найдивніше — по-справжньому.

— ...але цього разу, здається, зроблю виняток. І якщо хоч слово скажеш про це — я все заперечуватиму. До останнього дня. Навіть під Веритасерумом.

Герміона не відповідає. Лише легка, майже невидима усмішка ковзає її вустами. Пенсі тут же відходить на крок, знову гордо вирівнюється, немов нічого не було.

— Я щось казала? — невинно питає Герміона.

— Оце вже ближче, Грейнджер, — Пенсі кривиться, але в її погляді — блиск.
Той самий, що був у битві. Тільки зараз — у мирі.

Драко, Блейз і Тео стоять поруч із нею. Непевно, але разом. Навколо — охоронці, публіка, преса. Але всі мовчать. Цей момент не для заголовків. Він для тиші.

І тоді — рух. Хтось виходить з-за спин — рівно, впевнено. Без страху, але і без броні.
Обвинувач Хаммел. Він підходить до Герміони. Зупиняється навпроти. Погляди зустрічаються. Він не ухиляється.