Під наглядом

Зала суду спорожніла. Сурові аврори, чарвери, прискіпливі судді — всі вийшли. Але вона лишилась стояти. Ще мить — і Герміона не витримала: сіла на лаву, закрила обличчя руками.

— Грейнджер... — Драко стояв поряд, наче не наважуючись сісти поруч. — Це... було більше, ніж ми заслуговували.

— Це було справедливо, — тихо відповіла вона. — А значить — необхідно.

У той самий вечір усіх трьох перевезли до спеціального магічного будинку на околиці Лондона. Технічно — він належав Міністерству. Насправді — старий маєток часів заснування аврорату, наповнений захисними чарами та розумними механізмами, що самі реєстрували магічну активність. Будинок приймав на себе роль тюремного замінника. Але в ньому було тепло, не тхнуло вогкістю, і ліжка не нагадували кам'яні плити.

Герміона прийшла на місце наступного ранку. З документами, інструкціями й серйозним виразом обличчя.

— Від сьогодні я — ваш куратор, — сказала вона на порозі, навіть не чекаючи, щоб її запросили.

— Грейнджер, — здивувався Блейз. — Ми ще не встигли попити ранкову каву, а ти вже з інструкціями?

— Так. Почнемо з правил: вам заборонено залишати межі будинку, окрім погоджених візитів до Міністерства. Вся магія — під фіксацією. Всі відвідувачі — лише з дозволу. Контакт з родичами — через офіційний запит. Якщо порушите — повернетесь під варту.

Тео мовчки сів на край дивану, підперши голову рукою. Блейз зітхнув і кивнув. Лише Драко не зводив з неї очей.

— І ти справді хочеш бути частиною цього? — запитав він.

— Не хочу. Але мушу.

— Можна подумати, ти робиш це винятково з обов'язку.

— А з чого ще? — холодно.

Він хотів щось сказати — але промовчав. У ньому ще жила звичка відстороненої гордості. Герміона побачила — йому боляче. І не фізично.

Дні плинули повільно. Герміона приходила щодня: перевірити, оновити записи, взяти свідчення, залишити нові документи для підпису.

Згодом вона почала залишатись на обід — не через жалість, а через професійний обов'язок (так вона собі це пояснювала). Проте з кожним днем їй ставало важче зберігати дистанцію.

Вони змінювались. Блейз першим почав для всіх готувати каву. Тео все ще був мовчазним, але коли говорив - це було по суті. А Драко...Драко часто мовчки сидів на ґанку, вдивляючись у дерева.

Він ніби шукав у них відповіді — на ті питання, які так і не зумів озвучити. Інколи вона ловила його погляд — спокійний, беззахисний, не схожий на колючий вираз самозахисту, який ще недавно не зникав із його обличчя. І тоді їй стало страшно: не за нього, а за себе.

Бо їй хотілося сісти поруч. Хотілося мовчати разом із ним. Хотілося, щоб ця тиша між ними більше не була незнайомою.

Одного разу, так само сидячи на ґанку, спитав:

— Ти ж знаєш, що ми втратили все. Ім'я. Репутацію. Гроші. Всі наші рахунки заморожені. Мені іноді здається, що я не існую.

— Тебе ж тільки звільнили з-під варти. Що ти хотів — повернутись до вечірок?

— Я не про це. Я... — він замовк, потім обернувся. — Ти навіть не уявляєш, як це — жити з ім'ям, яке тебе зраджує.

Її серце стислось. По правді, вона знала як це.

— Уявляю, — тихо сказала. — Мене теж не завжди кликали по імені. Або кликали з презирством. «Відійди, маґлороджена». «Замовкни, бруднокровко». Я знаю, як це — коли твоє ім'я тебе судить.

Драко подивився на неї так, ніби побачив її вперше.

Погляд його був тихим, розгубленим, не захисним — живим. Він щось хотів сказати, вже відкрив рота, але слова застрягли. І замість того, щоб говорити, просто кивнув — коротко, майже непомітно, як згоду, як вибачення, як вдячність.

Вона не знала, що робити з цим поглядом. Хотіла відвести очі, втекти назад у свою чітко окреслену роль — спостерігачки, контролерки, професіоналки. Але залишилась.

Вони сиділи мовчки ще довго. День хилявся до вечора, і над деревами поволі згущався туман. У цій тиші вже не було напруги. Лише щось крихке й справжнє, що з'являється між людьми, які втомилися відчувати себе одинокими

Одного дня вона принесла теплий яблучний пиріг. Сухо зауважила, що лишився з дому, але всі троє чудово розуміли: вона спекла його сама — і саме для них.

— Це — за тиждень без жодного порушення, — мовила вона з показною строгістю.

— І ти вважаєш, що пирогом можна відкупитися? — кинув Блейз з легкою усмішкою.

— Ні. Але можна показати, що я помічаю зусилля, — відповіла вона спокійно.

— Це найкращий пиріг, який я куштував за останні роки, — тихо сказав Тео, не підводячи очей.

Запала тиша. Не образлива, не напружена — просто незвична. Вони не знали, як поводитись із добротою. Не навчилися довіряти речам, які не вимагали нічого навзаєм.

Саме тому ця мить була такою важкою для них, і важливою одночасно.

Драко сидів, не торкаючись пирога. Пильно дивився на нього, наче на щось небезпечне — чи занадто дороге, щоб дозволити собі скуштувати. Врешті, взяв шматок, обережно відламав край і повільно поклав до рота.

Блейз усміхнувся, Тео скосив на нього погляд, і вперше за довгий час усі троє засміялися. Неголосно, трохи скуто, але щиро.

Вона дивилася на них і вперше подумала, що, може, цей будинок — не просто місце утримання. А, може, й початок чогось іншого. Чогось, що пахне яблуками, корицею і нарешті — довірою.

Увечері, коли Герміона вже збиралася йти, її наздогнав Драко. В руках він тримав її блокнот.

— Забула, — просто сказав він.

— Дякую, — так само коротко відповіла вона.

Він не пішов одразу.

— Герміоно...

Вона зупинилася. Вперше за весь цей час він назвав її на ім'я. Не «Грейнджер». Не «пані Візлі». Просто — Герміона.

— Так?

— Ти коли-небудь... переставала вірити в людей?

Вона довго мовчала. Погляд її був спрямований у темряву за вікном.

— Так. Але ніколи — назавжди.

Він кивнув. Неначе почув те, чого боявся все своє життя. І водночас — чого найбільше потребував.