Впробування

Іноді ти прокидаєшся не від звуку будильника, а від порожнечі. Вона тихо сидить поруч, як стара знайома. Дихає з тобою в унісон. Прикриває тобі плечі замість ковдри. І ти вже не впевнена, хто ти така — жінка, яка врятувала світ, чи просто ще одна втомлена тінь у дзеркалі буднів.

Колись вона мріяла про розчахнуті вікна, про аромат кави вранці, про руки, які зустрінуть її біля дверей. Про дім, у якому є сміх, розмови, дотик, тепло. Але замість дому —  робочий звіт. Замість тепла — мовчання. І ці постійні «давай трохи потерпи». «Ще трохи». «Ще трішки». «Тільки не зараз». «Потім».

Вона навчилась бути сильною. Навчилась чекати. Бути зручною. Але більше — не хоче. Біль не з'являється раптово. Він проростає повільно, день за днем. І врешті — починає говорити її голосом.

— Рон, досить. Я більше не можу так... Це все... Це не я. Зрозумій, я... я просто...

— Та годі тобі, Гермі, це дурниці... Тобі просто треба відпочити. Хочеш, поїдемо до моїх батьків? Ти трохи розвіялась би. До речі, мама давно питала про нас. Вона...

— Рон, ти мене не чуєш?.. Саме про це я й кажу! Єдине місце, куди ми можемо поїхати — це твоя домівка. Робота, квартира і твої батьки — ось і все наше життя! Варто з'явитися вільному дню, і ми знову їдемо до них, бо в когось там щось сталося. Тебе ніколи немає вдома. Ти або з батьками, або в магазині братів, або з Гаррі... А я — завжди одна. Я не можу нікуди піти, не можу нічого спланувати. Це не те життя, яке я собі уявляла...

— Може, ти просто занадто багато мріяла? Начиталась своїх книжок? Я думав... ти кохаєш мене.

— Я кохаю тебе... але я не витримую більше. Я приходжу з Міністерства й починаю прибирати квартиру. Потім — до плити. Іноді навіть не знаю, коли ти з'явишся. А далі — дописувати звіти, розробляти плани. У мене ледь кілька годин на сон.

— Ніхто тебе не змушував працювати в Міністерстві. Звільняйся, Герміоно, і буде більше часу. І на дім, і на відпочинок. До речі, мама питала — коли ми заведемо дитину...

— РОН, ДОСИТЬ! — голос зірвався. — Ти мене не чуєш?! Мені потрібна допомога! Від тебе! Просто прийди додому і не розкидай речі! Помий за собою тарілки! Закинь білизну в прання! Я теж голодна після роботи. А ти прокидаєшся вдень — і навіть не спроможешся приготувати щось поїсти. Усі витрати — на мені! Я не залізна, Рон!

— То давай повернемось до батьків. Там...

— Ні! У мене немає часу! В Міністерстві завал, я не знаю, коли повернусь! І якщо прийдеш першим — сам собі готуй!

— Я що, дурень? Якщо так, я піду додому.

— ЙДИ, РОН! Йди до мами! Хай вона тобі і готує!

Герміона гримнула дверима так, що з вішалки впав його плащ. Її пальці тремтіли, коли вона застібала мантію — не від холоду, а від злості. Вуличний шум не заглушає думки. Навіщо вона погодилась тоді? Це здавалося правильним... Але зараз — усе в ній кричало про помилку.

Вона зайшла в Міністерство з тією самою ходою, яка змушувала людей розступатись у коридорах. Але цього разу — не через повагу. Через щось інше.

— Ви бачили?

— Ще зранку казали...

Погляди свербіли, мов сніг за коміром. Вона не зупинялась. Ліфт. Поверх. Коридор. Голос секретарки зламався:

— Пані, у вас у кабінеті...

Але Герміона вже відчиняла двері.

І зупинилась.

У її кабінеті, немов у судовій залі, стояли всі ті, чиї імена колись викликали напруження в грудях. Драко Мелфой — стриманий, мов крижаний. Нарциса — незламна. Блейз. Тео. Пенсі. І пристав ЧарВерСуду — мовчазний, точний, холодний.

— Пані Візлі, ви запізнились на вісім хвилин, — сказав він, не підводячи очей.

— Перепрошую. Забігла у відділ кадрів, щоб...

— Усі особисті справи — поза робочим часом, — перебив він.

Особисте. Вона ледь помітно стиснула кулаки. Так, особисте залишилось за дверима.

— Більше не повториться.

— Отже, до справи.... Містер і місіс Мелфой, містери Нотт і Забіні та міс Паркінсон з'явилися добровільно. Ви, пані Візлі, знаєте процедуру. Я залишаю все на вас. Двоє аврорів залишаться для нагляду.

— У мене питання... Хтось з них під вартою?

— ...Ні, на жаль.

— Тоді аврори можуть бути вільні. Їхня присутність — зайва.

Після того, як пристав з аврорами вийшов, Герміона полегшено зітхнула. Її вразило, наскільки спокійно вона себе відчула поруч із тими, кого ще донедавна вважала ворогами.

— Вітаю вас.

— Вітаю, міс Грейнджер... перепрошую, тепер ви...

— Нічого страшного, місіс Мелфой. Можна просто Герміона.

Драко глянув на неї, піднявши брову.

— Що, Грейнджер, між голубками пробігла чорна кішка? — з посмішкою мовив він. Нарциса шикнула на нього. Драко стишився. Він змінився. Трохи старший, спокійніший. Але все ще із своєю маскою байдужості і іронії.

— Так, Мелфой. Ти маєш рацію. Скоро знову буду Грейнджер. Дякую, що досі мене так називаєш, — відказала вона рівним тоном, навіть не підводячи очей.

Усі замовкли на мить. На кілька секунд. Але Герміона не мала  часу на тишу. Весь день — бланки, допити, вилучення спогадів, веритасерум. Герміона намагалася знайти зачіпки, щоб їх не кинули до Азкабану. Нарешті залишилися тільки Драко, Блейз і Тео.

Справи Нарциси й Пенсі були простішими: заплутані, але в межах логіки. А ці троє... Тут усе було інакше. Глибше. Особистіше. Тео мовчав — уважно спостерігав. Блейз роздивлявся книгу, яку взяв зі стола Герміони. А Драко... Драко мовчав іще гучніше, ніж будь-хто.

Треба було зосередитись.

Вона взяла теку, щойно відкрила справу Забіні — і тоді пролунав вибух. Двері розчахнулися з гучним гуркотом, і до кабінету ввалився Рон.

П'яний. Зачервоніле обличчя, запах алкоголю, м'які кроки, які ніяк не вписувались у це місце. Герміона завмерла.

— Герм... я прийшов... хотів...

— О Мерлін. Рон, що ти робиш? Ти пив?

— Не кричи... тссс... я вибачитись...

— Я працюю! Іди!

— З цими? — сп'янілий погляд зупинився на Драко. — З цим тхорем?