3

Першою від шоку оговталася Надя. Поглянула на свою копію років шести й гнівно обурилася:

- Це взагалі обман! Я не за цей дитячий садок платила шалені гроші. Я ненавиджу дітей і вимагаю нормального заняття!

А дівча залізло на коліна до Наді, хоч та й була проти.

- Ти не любиш дітей, бо мене в дитинстві не долюбили, - прошепотіла раптом мала. – Бо мама пішла, а татковій коханці було байдуже. Я виховувалася без любові та ласки. А маленьким дівчаткам не можна так зростати. - І обійняла своїми рученятами насуплену Надю. – Тому ти й кинулася в роботу, як подорослішала. І не можеш влаштувати своє особисте життя. Тобі зараз важко дарувати комусь любов. А я так мріяла, щоб мене просто обіймали та цілували. Не бажала подарунків, а таткової уваги. 

Дорослій Наді раптом так здавило в грудях. Вона ніколи не плакала, звикла гасити свої емоції, але цього разу сльози навернулися на очі. А маленька Надійка гладила рученятами по її короткому волоссю і повторювала:

- Обійми мене, маленьку себе. Подаруй мені хоч частиночку тепла, яке я не отримала в дитинстві.

- Що за чортівня тут відбувається? – озвалася Оля. – Це якийсь розіграш, підстава?  Нас знімають прихованою камерою. Так от, хочу вам повідомити, що я - відома блогерка. У мене майже мільйон підписників. Тож вас, Майстре, знеславлю на всю країну. 

- Олю, що ти із собою зробила? – спитала дівчинка років п’ятнадцяти, перериваючи цю гнівну тираду та бавлячись нарощеним волоссям своєї дорослої пари. 

Доросла Оля, звісно, упізнала себе п’ятнадцятирічну. Зміна гормонального фону щедро обдарувала розсипом висипів на обличчі. Брекети, мишастий колір волосся, зайва вага. 

- Я не винна у тому, що трапилося того вересня, - раптом почала своє одкровення підліткова Оля. – Той новенький однокласник, що осоромив мене при всіх – покидьок. Просто якби хтось повів мене до психолога, або ж батьки якось намагалися покращити мою самооцінку й мою зовнішність, то такого б не сталося. Тому ти й стала такою. Намагаєшся змінювати себе постійно, вкладаєш купу грошей у свою зовнішність, бо той гад назвав мене перед усім класом потворою. З тієї ситуації й розпочався його постійний булінг. Але я не потвора, Олю. Чуєш? Я гарна була тоді й ти гарна зараз. У мене лише одне питання: нащо стільки штучного? Люби себе  природною, бо ми обидві – красуні.

І Оля-підліток також припала у зворушливих обіймах до Олі-блогерки, яка сиділа абсолютно шокована. Бо таких подробиць із її шкільного життя не міг знати цей інструктор. Вона кліпала нарощеними віями, дивлячись на незграбного підлітка, і поволі усвідомлювала, що та дівчинка також по-своєму вродлива.

А біля сірої миші Люби стояло таке ж маленьке сіре мишенятко в окулярах. Прагматичній Любі вже навіть цікаво було споглядати за цим експериментом. Вона вирішила, що це якась новомодна забава. У містичний прояв ситуації Люба не вірила, тож усміхнено спитала у десятирічної дівчинки:

- Ну, а ти мені яку ситуацію нагадаєш? У мене все добре було в дитинстві. Чудові батьки, хороші подруги, безтурботне дитинство.

- Захист наукової роботи Малої академії наук у четвертому класі, - серйозно проторохтіла мала. -  Я приготувала разом із вчителем чудовий екологічний проєкт про очищення місцевої річки. Але мене розкритикували привселюдно й з того часу зародився синдром відмінника. Ти, Любо, намагаєшся все зробити ідеально. Червоний диплом, гордість інституту, найвідповідальніша помічниця директора – це все ролі, яким ти намагаєшся гідно відповідати, щоб бути кругом відмінницею. Але не варто, Любо. Ти й так найкраща для себе.

Замислена Люба очей не зводила з тієї кмітливої дитини й у глибині душі відчувала, що дівчинка каже правду.

- А в мене ніяких травматичних досвідів у дитинстві не було, - раптово порушила тишу Таня. – І нині я маю щасливе життя.

- Угу, - відказала їй мала напарниця, також років десяти. – Але чомусь ніколи собі нічого не купуєш. Косметика найдешевша, одяг лише зі знижками. Усе дітям, а їх у тебе аж троє. А знаєш чому так? Бо колись, Тетянко, я дуже захотіла ляльку в магазині, а наша бабуся мене насварила. Сказала, що гріх таку дорогу річ собі бажати. З того часу ти в усьому собі відмовляєш, начебто не варта чогось дорожчого. Але ти варта найкращого, Таню. 

Напружене мовчання зависло у таємничих стінах бібліотеки. Майстер Чу лише усміхнено спостерігав, як кожна із дорослих жінок занурилася у свої спогади дитинства. І як проживають подруги свої травматичні ситуації знову й знову зі своїми маленькими «я».

- А тепер час попрощатися із нашими юними гостями, - промовив неординарний інструктор, коли втомлене сонце вже неквапливо сідало за горизонт. – Сподіваюся, цей день закарбується у вашій пам’яті. Ніколи не нехтуйте своїми дитячими травмами, адже ви забираєте цей тягар і в доросле життя. Любіть себе, дівчатка!

І поверталися чотири подруги із того старого будинку замисленими, але зціленими.

- Ну як вам, Майстре Чу? - спитала Ельвіра, милуючись новими портретами на стіні.

А загадковий Майстер лише втішено посміхався.