Частина 11. Три магічних слова

Кілька днів потому Кетрін сиділа біля вікна і виводила пальцем візерунки на підмороженому склі. Надворі йшов сніг, лапатий і пухкий, гарний, наче намальований. Безперервно йшов кілька днів поспіль. Мав би вже замести усе навколо так, що доводилось би розчищати доріжки чи рити тунелі, але земля була встелена лиш тонким білим шаром.

- Твій чай з лимоном, - Пол простягнув їй гарячу чашку, - вітамін С надасть тобі сил. Як почуваєшся сьогодні?

- Дякую, любий, - відізвалася Кетрін. - Ти так піклуєшся про мене, не уявляю, що б я робила без тебе.

Він поцілував її у губи, легко, але з почуттям.

- Захворіти може кожен. Це ти ще довго протрималась.

- Але ж я ніколи до цього не хворіла.

- Цей гидкий клімат здатний звалити з ніг будь-кого. Не збагну, чому ти саме сюди переїхала?

Кетрін спробувала підвестися, та Пол не дозволив - акуратно, але твердо всадовив її назад у крісло, поправляючи плед, в який вона була закутана.

“Він такий турботливий”, - кволо подумала жінка.

- Слухай, - піднесено промовив, - тут сумно, наче в могилі. Зараз я це виправлю.

Через кілька секунд на весь будинок залунала музика. Це були “Пори року” Гайдна.

- Отак вже краще.

Та Кетрін чомусь не хотілося слухати класику. Вона вводила її в стан апатії і викликала бажання вдавитися. Зараз би їй чудово підняв настрій жвавий ритм “Медового потоку”.

Переборюючи сонливість, вона встала і попленталась до ноутбука. На щастя, Пол десь вийшов і не заважав їй робити те, що вона хотіла, навіть через силу. Його гіперпіклування не залишало їй простору для самостійності.

Витративши купу часу як для заслаблої людини на вивчення змісту обох дисків, Кетрін в розпачі відкинулась на спинку дивана. Жодної пісні Volucris в комп'ютері не було.

Усередині піднялося хвилювання.

Кетрін хотіла вимкнути музику, яка дратувала її сильніше з кожною секундою. Важко повірити, що колись вона могла годинами слухати класичні мелодії і отримувати від цього задоволення. Зараз же здавалося, що звуки скрипки, органу й оркестра її поволі вбивають. Але виявити джерело звуку Кетрін не змогла.

Вона роззирнулась, щоб знайти мобільний телефон. Там точно було те, що вона б хотіла послухати. Але усі її спроби виявились марними. Смартфон зник. Тут Кетрін не на жарт перелякалась. Розум підказував, що немає підстав для хвилювання, адже Пол дбає про неї, робить усе для того, щоб вона швидше одужала, он навіть не полінувався і вирішив проблему з відсутністю її у коледжі. Варто було лише згадати, як він оповідав про свою розмову з містером Гілбі. Але усмішка миттєво зійшла з обличчя Кетрін, бо чуття підказувало, що щось тут не так. Все було занадто добре, якщо не брати до уваги, що Пол так і не відповів, як він повернувся і дізнався, де її шукати. Кожного разу він уникав відповіді, маскуючи усе жартами в своєму стилі.

Їй потрібне свіже повітря.

За браком сил і часу (Пол ось-ось мав повернутися) Кетрін щільніше загорнулася у плед і попленталась до дверей. Навіть не здивувалась, що вони зачинені. Проходячи повз дзеркало у повний зріст у вітальні (до речі, його ж тут начебто не було?) вона аж відсахнулася - з того боку на неї дивилася змучена жінка з майже чорними синцями під очима, блідими безкровними губами і прозорою шкірою. Це була мара, а не Кетрін.

Вона вхопилася за ручку й щосили потягла. Невдало. Спробувала чарами відімкнути - очікувано безуспішно.

Та що ж це коїться?!

Невже Пол не довіряє їй і тому вирішив замкнути у власному будинку?

Ні, якась маячня. Це ж її коханий, він би так ніколи не вчинив.

Сповзаючи по одвірку донизу, Кетрін упіймала себе на думці, що при згадці блакитноокого аполлона серце її жодним чином не реагує.

Її кинуло в піт, але лиш тому, що погляд наштовхнувся на завбачливо кимось відсунуту в дальній куток скриньку. Так швидко, як могла Кетрін поповзла туди, вчепилася скрюченими пальцями, проводячи кінчиками по випалених візерунках, відчуваючи, як поволі повертається здатність мислити.

Замочок клацнув з характерним звуком, кришка відчинилась. Кетрін затамувала подих, заглядаючи всередину. Хвиля розчарування накотила на неї. Там було порожньо. Нічого корисного чи такого, що б пояснило, що відбувається. Тільки маленька склянка з сірим незрозумілим вмістом. На мотузці, прив’язаній до горлечка, висів клаптик паперу, на якому було написано: “Випий”.

Кетрін мляво захихотіла.

- Хіба я схожа на Алісу в країні див?

Та все ж таки відкоркувала пляшечку, звідки донісся потворний запах зілля. Він навіював непевні спогади, радше згадки про щось надважливе. І хоч пахнув доволі неприємно, Кетрін піднесла до рота.

- Викинь зараз же! - пролунав розгніваний голос Пола. - Де ти взяла цю гидоту? Я навіть сюди чую жахливий сморід.

Повільно, дуже повільно Кетрін повернула голову. Бездоганний у своїй красі, Пол височів у дверному отворі, займаючи весь вільний простір, але ближче не підходив. Він був розлючений, що зовсім не додавало йому привабливості. Навпаки.

- Кохана, - він змінив тон, повертаючись до ролі турботливого чоловіка. - Я хвилююся за тебе. Хвороба дивним чином вплинула на твої розумові здібності. Чому ти сидиш на підлозі? Ходімо, я вкладу тебе в ліжко. Трохи поспиш - і почуватимешся набагато краще.

Він простягнув руки, очікуючи, що Кетрін покірливо повернеться у знайомі обійми.

- Вибач, - голосом, в якому не було і краплини провини, промовила жінка. - Та я не можу підвестися. Допоможи мені.

- Ти повинна зробити це сама, інакше ніколи не одужаєш, - з погано прихованим роздратуванням сказав Пол, не опускаючи рук.

- Добре, я спробую.

Спочатку вона всілася на коліна, а потім, тримаючись за стіну, встала на повний зріст.

- От молодець, розумничка, - похвалив Пол. - Іди до мене.